head
Університетська Біблійна Співдружність

Вивчення Біблії: Проповідь “Дай Своїм рабам із повною сміливістю слово Твоє повідати” (Дії 4:13-31)

ДАЙ СВОЇМ РАБАМ ІЗ ПОВНОЮ СМІЛИВІСТЮ СЛОВО ТВОЄ ПОВІДАТИ

Дії 4:13-31

Ключові вірші 29-30 : “І тепер споглянь, Господи, на їхні погрози, і дай Своїм рабам із повною сміливістю слово Твоє повідати, коли руку Свою простягатимеш Ти на вздоровлення, і щоб знамена та чуда чинились Ім’ям Твого Святого Отрока Ісуса”

Подібно до того, як камінь, що його кинути у спокійну воду, породжує хвилі, так і наші вчинки призводять до різноманітних наслідків, масштабу яких ми, часто не можемо передбачити. Навряд чи Петро та Іван, дивлячись в очі злиденного каліки біля Красивих воріт храму очікували, що те благодіяння, яке вони йому вчинять, призведе до таких численних і масштабних наслідків. Тим не менш, як ми вже бачили, ця подія стала підставою для другої публічної проповіді Петра в храмі. До церкви доєдналося близько п’яти тисяч самих лише чоловіків. Петра та Івана затримали “до з’ясування обставин” і посадили до в’язниці, а пізніше вони стали перед судом первосвященика та синедріону. Те, про що Господь Ісус попереджав Своїх учнів сидячи на Оливній горі: “вас на суди видаватимуть, і бичуватимуть вас у синагогах, і поведуть до правителів та до царів ради Мене, на свідчення їм” (Мар.13:9), раптом стало для них непривітною, некомфортною реальністю. Реальністю, в якій їм доведеться тепер жити і проповідувати Євангелію.

В сьогоднішньому уривку історія зі зціленням кривого добігає свого логічного кінця. Суд завершився. Учні відбулися досить легко. Серйозні гоніння ще попереду. Але в тому, як церква сприйняла ці труднощі, в тому, як реагувала на них є прекрасний урок для нас. Нехай Господь зараз дасть нам Своєї благодаті і Духа і проведе нас у вивченні цього слова. 

Подивіться вірші 13-14: “А бачивши сміливість Петра та Івана, і спостерігши, що то люди обидва невчені та прості, дивувалися, і пізнали їх, що вони з Ісусом були. Та бачивши, що вздоровлений чоловік стоїть з ними, нічого навпроти сказати не могли”

Напевне, Петро та Іван були не першими порушниками спокою, яких храмова сторожа приводила на суд священиків та книжників. Як правило, такі місця, як храм в Єрусалимі, як магніт притягують до себе різного роду шаленців. Вони зчиняють гамір, збирають навколо себе людей, але дуже швидко втрачають запал, коли озброєні вояки приводять їх перед грізний суд. Але в цей раз все було інакше. 

Петро та Іван зовсім не злякалися того високого суду перед яким були поставлені. Більше того, коли священики вимагали в апостолів дати відповідь про їхню надію (1Петр.3:15), вимагали пояснити чого саме вони навчали, за яким правом та якою владою, Петро не поліз за словом до кишені. Його відповідь чітка та богословськи вивірена. Він вільно цитує Писання і пропонує тонке і глибоке пояснення Пс.117, говорить про Христа, як про наріжний камінь, який відкинули будівничі. Таку відповідь можна було б очікувати від людей, які навчалися працювати зі словом, але ж не від рибалок, не від людей невчених та простих (якими Петро та Іван явно були судячи з їхнього виду та одягу). Але останнім цвяхом в цій картині стало те, що слова Петра, таке незручне для священиків його вчення, були підтверджені явним чудом, яке не можна було приховати, оскаржити чи заперечити. 

Судді стали перед серйозною проблемою. Вони не могли просто проігнорувати апостолів і зробити вигляд, що нічого не сталося. Вчення апостолів про воскресіння в Ісусі Христі ширилося і мало неабиякий вплив та популярність. За кілька тижнів церква з 120 членів виросла в 100 разів, а може й більше. З цим потрібно було щось робити. З іншого боку, не зрозуміло, що саме з цим можна зробити: “Бож усім мешканцям Єрусалиму відомо, що вчинили вони явне чудо, і не можемо того заперечити”. 

Яке рішення приймають священики? — вони не знаходять ніякого кращого виходу, як просто заборонити апостолам навчати про Ісуса (18). Але як апостоли відповідають на цю заборону? Подивіться вірші 19-20: “І відповіли їм Петро та Іван, та й сказали: Розсудіть, чи це справедливе було б перед Богом, щоб слухатись вас більш, як Бога? Бо не можемо ми не казати про те, що ми бачили й чули!”

Відповідь Петра та Івана дуже проста. І тим не менш вона дуже чітко показує, по-перше, чому апостоли проповідували Євангелію, і, по-друге, що саме лежало в основі їхньої проповіді і вчення. 

“Розсудіть, чи це справедливе було б перед Богом, щоб слухатись вас більш, як Бога?”, запитують Петро та Іван. Що скеровує їх іти і свідчити про Христа? Що додає їм твердості протистояти офіційній владі, наражати на небезпеку свої життя? — рішення слухатись Бога. Вони хочуть бути слухняними Богу, догодити Йому перш за все. В тому, щоб проповідувати воскресіння в Христі вони бачать свій обов’язок. В іншому місці інший апостол скаже: “Бо коли я звіщаю Євангелію, то нема чим хвалитись мені, це бо повинність моя. І горе мені, коли я не звіщаю Євангелії!” (1Кор.9:16).

п. Яків минулого разу дуже влучно відмітив, що суд, на який привели апостолів — це той самий суд, який домігся від Пилата стратити Христа. Коли ці люди наказують: “не говорити, і взагалі не навчати про Ісусове Ймення”, то впевнені, що мають на те достатньо влади і засобів. Кожен, хто дорожить своїм життям і спокоєм, підкориться їм. Але апостоли мають дещо, що для них важить більше, ніж спокійне і комфортне життя. Вони хочуть бути вірними і слухняними своєму Воскреслому Господу.

Питання проповіді Євангелії — це питання нашої покірності, нашої вірності і любові до Христа. Ми йдемо з проповіддю Євангелії, не тому що зранку прокинулися з гарним настроєм і бажанням розказати комусь про Ісуса. Не тому, що вирішили спасти весь світ. А тому, що Воскреслий Цар царів, Господь і Спаситель каже нам: “Дана Мені всяка влада на небі й на землі. Тож ідіть, і навчіть всі народи, христячи їх в Ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, навчаючи їх зберігати все те, що Я вам заповів. І ото, Я перебуватиму з вами повсякденно аж до кінця віку! Амінь” (Матв.28:18-20). Це Його доручення церкві, нам, брати і сестри. Це те, що церква має здійснювати на кожному місці, в кожному поколінні, сьогодні так само, як в часи Петра, аж до кінця віку, допоки Господь прийде. Чи має Його слово якусь вагу для нас?

Не дивлячись на явну і неприкриту непокору, яка звучить у відповіді Петра та Івана, священики не знайшли можливості якось додатково покарати їх “через людей, бо всі славили Бога за теє, що сталось” (23). Петра та Івана відпустили і вони безпечно повернулися до своїх, до церкви. Апостоли не намагалися приховати проблеми, з якими зіткнулися, щоб створити відчуття безпеки і заспокоїти молодих віруючих. Навпаки, вони розповіли усе, як було, щоб підготувати церкву до майбутніх випробувань. 

Новини, які принесли Петро та Іван були справді важливими та серйозними. Учні розуміли, що це лише початок і раніше чи пізніше кожному з них доведеться зіткнутися з тим самим, а може навіть і гіршим. Як церква сприйняла і відреагувала на звістку про нові труднощі та початок конфлікту з храмовою верхівкою? Подивіться вірші 24-28: “Вони ж, вислухавши, однодушно свій голос до Бога піднесли й промовили: Владико, що небо, і землю, і море, і все, що в них є, Ти створив! Ти устами Давида, Свого слуги, отця нашого, сказав Духом Святим: Чого люди бунтуються, а народи задумують марне? Повстають царі земні, і збираються старші докупи на Господа та на Христа Його. Бо справді зібралися в місці оцім проти Отрока Святого Твого Ісуса, що Його намастив Ти, Ірод та Понтій Пилат із поганами та з народом Ізраїлевим, учинити оте, що рука Твоя й воля Твоя наперед встановили були, щоб збулося” (Дiї.4:24-28). 

На труднощі та випробування церква відповіла молитвою. Ця молитва має дві явних частини. В першій частині учні проголошують свою віру в Бога та розуміння тієї ситуації, що сталася. І в другій приносять Богу свої прохання. 

Знову ж таки, перше, що ми бачимо тут — їхня молитва глибоко вкорінена в Писанні та в Божих обіцянках. І це прекрасна практика — вкорінювати свою молитву в Божому слові. Те, як ми знаємо Бога значною мірою визначає те, про що ми будемо просити Його. Якщо наш Бог маленький, то і наші очікування і, відповідно, прохання будуть маленькими. Але, коли ми пізнаємо Славного Бога Писань, наші прохання також змінюються, ми пізнаємо серце Бога, бажання Бога і починаємо молитися про великі та славні речі, які Він обіцяв нам.  

До якого Бога приходять учні? — вони приходять до Бога — Владики, що небо, і землю, і море, і все, що в них є створив. Первосвященик, його родина, книжники і фарисеї з синедріону справді були впливовими людьми. Вони могли серйозно зіпсувати життя учням. Але Бог, до якого приходять учні — більший за них усіх. Більший за священиків, за Ірода, Пилата і будь кого іншого в світі. Тут Владика (ориг. Δεσπότης) — слово, яке вказує на того, хто має всю повноту сили і влади, не обмежений нічим господар і цар, який чинить свою волю і не має потреби рахуватися з кимось. 

Далі вони сповідують Бога не лише Богом творіння, але також і Богом Писань: “Ти устами Давида, Свого слуги, отця нашого, сказав Духом Святим”. Наш Бог — це Бог, який не мовчить, але говорить до нас в Своєму слові. Відкривається нам в Своєму слові. Відкриває нам Свій задум і дає Свої вірні обіцянки. 

Далі учні згадують Псалом 2: “Чого люди бунтуються, а народи задумують марне? Повстають царі земні, і збираються старші докупи на Господа та на Христа Його”. Цей Псалом дуже чітко описує те, що сталося в Єрусалимі, коли священики з Іродом та Пилатом об’єдналися проти Господнього Помазаника, Ісуса, щоб розіп’яти Його. Але з молитви учнів ми бачимо, що Бог не лише передбачив і сказав про ці події учням. Він не лише Бог, який знає наперед. Він Бог, який визначає події. Ті люди, які зібралися і ворогували проти Господа, своїми діями насправді виконали “оте, що рука Твоя й воля Твоя наперед встановили були, щоб збулося” (28). 

Бог, до якого приходять учні — це Бог провидіння. Це Він визначає правила гри. І жоден підступ чи лихий задум проти Нього, чи проти Його церкви не захопить Його зненацька, не змусить Його гарячково шукати, як відповісти на обставини. Ні, Він все тримає в руці Своїй і наші життя в Його благій волі. Амінь.

Про що ж учні просять цього великого Бога творіння, Бога провидіння і Бога Писання? Подивіться вірші 29-30: “І тепер споглянь, Господи, на їхні погрози, і дай Своїм рабам із повною сміливістю слово Твоє повідати, коли руку Свою простягатимеш Ти на вздоровлення, і щоб знамена та чуда чинились Ім’ям Твого Святого Отрока Ісуса.”

споглянь, Господи, на їхні погрози”, кажуть учні. Ця ситуація — це не те, чого вони прагнули, не те, чого вони шукали і не те, з чим вони самотужки можуть справитися. Але це те, з чим вони зіткнулися. Цю ситуацію вони приносять перед Божі очі і довіряють її Богу. 

і дай Своїм рабам із повною сміливістю слово Твоє повідати, коли руку Свою простягатимеш Ти на вздоровлення, і щоб знамена та чуда чинились Ім’ям Твого Святого Отрока Ісуса”. Учні просять про сміливість, щоб проповідувати Євангелію. Вони не просять, щоб блискавка вразила первосвященика. Не просять, щоб Бог створив для них комфортні умови для проповіді Євангелії. Умови, обставини вони довіряють Богу. Вони просять про сміливість і стійкість, щоб проповідувати Євангелію з одного боку. І про Божу дію в цій проповіді з іншого. 

Іноді Бог дає нам зручні та комфортні умови, щоб проповідувати Євангелію. Іноді — ні. Але Євангелія мусить бути проповідувана і в тому і в іншому випадку. 

Вірш 31 каже: “Як вони ж помолились, затряслося те місце, де зібрались були, і переповнилися всі Святим Духом, і зачали говорити Слово Боже з сміливістю!”.

Бог справді діяв в проповіді апостолів потужно. І так само Він діє в нашій проповіді сьогодні. Без Його роботи наші слова — це просто стрясання повітря. Але коли Він діє, ми бачимо дивовижні речі. Він зцілює хвороби і являє Свою дивовижну силу в нашій проповіді. Він відповідає на наші молитви. Він посилає Духа Святого  в серця грішників, щоб на слово Боже вони відповіли вірою та каяттям. Амінь!

Нам потрібно знати, що ті, хто хоче бути покірний Богу і проповідувати Христа рано чи пізно зустрінеться з труднощами. Більшими чи меншими. Це можуть бути труднощі з владою, або конфлікт з друзями, родичами чи колегами. Кінець кінцем, це завжди конфлікт зі своєю ліню та зіпсованістю. Цей уривок нагадав мені давно минулі події. Колись, коли п. Діма був студентом і активно проповідував студентам свого факультету, фізикам, хтось поскаржився на нього в деканат. В результаті брата викликали на розмову з заступником декана з виховної роботи. Там йому, так само, як апостолам в сьогоднішньому уривку, заборонили “не говорити, і взагалі не навчати про Ісусове Ймення” в гуртожитках фізичного факультету. Це було справді серйозне випробування віри. Я пам’ятаю його боротьбу в цей час. Боротьбу, в якій Господь послав йому сміливість твердо проповідувати Євангелію. 

Цей уривок нагадує нам, що питання проповіді Євангелії, це не питання мотивації, чи методики, чи сприятливих обставин. Це питання базової покірності Божому слову. Це питання: “чи люблю я Христа?” Але що нам робити, коли ми не знаходимо в собі цієї покірності? Що робити, коли ми знаходимо себе лінивими чи боязкими? — відповідь ми знаходимо в сьогоднішньому слові. Нам потрібно знову і знову відкривати Біблію і знаходити там Бога який панує над усім творінням, Бога який говорить до нас в Своєму слові, Бога який провадить і наші життя і історію всього світу, Бога який владний над усім, Бога який спасає грішника. Знову побачити цього Бога і молитися про сміливість і вірність. Бог відповідає на таку молитву, дає силу, розширює вузькі серця і працює через нас. Нехай Господь відкриє нам очі, щоб нам пізнати Його так, як Він відкрився нам в Своєму слові. І нехай Він дасть нам силу і сміливість щоб цьому поколінню звіщати спасіння в Ісусі Христі.

(п. Йонатан)