Вивчення Біблії: Проповідь “Єдність духа в союзі миру” (До ефесян 4:1-6)

ЄДНІСТЬ ДУХА В СОЮЗІ МИРУ

До ефесян 4:1-6

Ключовий вірш 3 : “пильнуючи зберігати єдність духа в союзі миру”

З Божою поміччю ми дісталися 4го розділу послання до Ефесян. Тут Павло переходить від викладення доктрини, до практичних настанов. Власне, це звичайний його стиль: спочатку він розказує, що зробив Бог, а потім вказує на те, що це значить для нас. Деякі люди кажуть: доктрини не важливі, потрібно робити щось практично. Але це не так, християнство не може бути зведене до набору вправ, бо тоді це буде мертва релігія. Але це жива віра заснована на пізнанні Бога та Його справ.

Про що говорив Павло в минулому розділі? — про те, що Бог в Ісусі Христі створив новий народ з юдеїв, так само, як з язичників — це Церква, Еклессія, зібрання покликаних. Тому не дивно, що і в практичній частині він говорить про Церкву.

Подивіться вірш 1: “Отож, благаю вас я, в’язень у Господі, щоб ви поводилися гідно покликання, що до нього покликано вас”.

До чого Павло закликає віруючих? — він благає нас поводитись гідно нашого покликання. Що це значить: поводитись гідно покликання? Давайте спробуємо розібратись на прикладі.

В цьому світі є багато звичайних професій, таких як менеджер, інженер, продавець чи програміст. Але є професії, про які часто говорять не просто як про засіб заробляння грошей чи ремесло, а саме як про покликання. Наприклад, так говорять про лікаря, вчителя, рятувальника, військового чи пожежника. Чому так? Тому що це професії, які вимагають від людини не лише певної кваліфікації та затрат часу, але також в певному смислі і посвячення свого життя.

Наприклад людина може знати все про властивості вогню, про способи уникнути задухи, мати спеціальну уніформу і фізичну силу. Але, кожного разу, як пожежник входить до палаючого будинку, він піддає ризику власне життя заради порятунку чужого життя чи майна. Погодьтесь, це не те саме, що день просидіти перед монітором.

Так само проблема, яка стоїть перед вчителем — не просто передати якісь знання дітям. Їм доводиться мати справу з особистостями і характерами, які ще не сформувались, в яких є багато проблем і труднощів. Тому для того, щоб працювати з дітьми потрібні не лише знання, а також терпіння, співчуття та розуміння. А це такі речі, які даються далеко не усім.

Коли ми стикаємось з хворобами, ми мало думаємо про те, що там відбувається в житті лікаря і які в нього є проблеми. Ми приходимо до звичайних людей, таких як ми з вами і очікуємо від них повної віддачі, а часто просто чуда, і на менше не згідні. Ряд прикладів можна ще довго продовжувати. Але до чого я веду: ми очікуємо від таких людей певної надзвичайної поведінки. І коли такі люди поводяться не так, як ми від них очікуємо, не відповідно до свого положення (коли офіцер проявляє боягузтво, лікар — недбальство, а вчитель зривається на дітях), ми відчуваємо розчарування, а часом і гнів.

Бути християнином — це не професія, але це покликання. Різниця в тому, що запит на вчителів і військових здійснює суспільство, а заклик до віри здійснює сам Бог. І світ уважно спостерігає за віруючими. І коли люди бачать, що християнин поводиться не відповідно до покликання (а таке, на жаль, часто буває), це одразу викликає бурхливу реакцію. Ви не почуєте в новинах, що якась громада передала пожертви, побудувала лікарню чи допомогла біженцям. А якщо почуєте, то диктор все одно забуде сказати, що це не просто волонтери, а християни. Але якщо йтиметься про якийсь скандал пов’язаний з церквою, то будьте певні, диктор на цьому наголосить. Для багатьох людей перепоною на шляху до церкви стає якраз приклад чиєїсь негідної християнської поведінки з яким вони зустрілись в своєму житті. І, навпаки, чисте побожне життя і щира любов, яку проявляють віруючі, часом діють ефективніше ніж красномовні проповіді. Амінь.

Але Павло благає віруючих поводитись гідно свого покликання не тільки тому, що церква знаходиться під пильною увагою світу. Він закликає нас до святості також тому, що і Божий погляд весь час направлений на церкву.

У останньому вірші попереднього розділу Павло каже: “Тому (Богу) слава в Церкві та в Христі Ісусі на всі покоління на вічні віки. Амінь” (Еф.3:21). Слово, яке перекладене тут як “Церква” – це Екклесія, або ж зібрання покликаних. І якщо ви забудете про номери розділів і віршів і читатимете ці слова, як лист (яким він, насправді і є), то побачите наступне: “Тому слава в Церкві (зібранні покликанних) та в Христі Ісусі на всі покоління на вічні віки. Амінь. Отож, благаю вас я, в’язень у Господі, щоб ви поводилися гідно покликання, що до нього покликано вас”. Коли ми поводимось гідно, або ж відповідно до свого покликання, тоді ми стаємо громадою, в якій прославляється Бог. І Він хоче бути прославлений в нас у всіх поколіннях на вічні віки. Амінь.

Що ж це за покликання, про яке говорить Павло? Поза усіляким сумнівом це Боже покликання, це покликання до слави та до святості і це — дієве покликання. Божа історія складається з історії покликання. Починаючи від Ноя, якого Бог покликав будувати ковчег спасіння, через Авраама якого Бог покликав стати батьком багатьох народів і предком віри, Мойсея, Давида і т.д. аж до кожного із нас. Бог приходить в життя звичайних людей і кличе їх до іншого життя, до життя, яким прославляється Бог.

В Еф.1:4,5 Павло так говорить про надію і мету нашого покликання: “так як вибрав у Ньому Він нас перше заложення світу, щоб були перед Ним ми святі й непорочні, у любові, призначивши наперед, щоб нас усиновити для Себе Ісусом Христом, за вподобанням волі Своєї”.

Від вічності, перше заложення світу Бог полюбив кожного з нас і обрав Собі, щоб зробити нас Своїми дітьми. Через Ісуса Христа Отець прийняв нас у Свою сім’ю, пов’язав Себе із нами нерозривними узами. Він святий і непорочний, тому в життях Своїх дітей Він діє так, щоб і ми стали такими. Щоб ми зростали в щоденній практичній святості, вчилися Його серцю і діяли, як Він діє. І коли ми живемо coram Deo (перед лицем Божим), коли в своїх словах і діях являємо святість і непорочність нашого Спасителя, тоді через нас Бог прославляється.

В 1Пет.2:9 апостол говорить про славу нашого покликання: “Але ви вибраний рід, священство царське, народ святий, люд власности Божої, щоб звіщали чесноти Того, Хто покликав вас із темряви до дивного світла Свого”.

Ми були в темряві, каже Петро. А Павло, ще радикальніший, він каже “ви були мертві через провини й гріхи”. Ми робили справи, яких тепер самі соромимось. В наших життях не було нічого чистого, нічого світлого, нічого славного. Але таких нас Бог багатий милістю покликав до дивного світла Свого. І таких нас Він зробив святим народом, священством царським, щоб змінені Його благодаттю, ми відбивали своїми життями Його славу і звіщали Його чесноти. Амінь.

Боже покликання — дієве. Коли ми дивимось на славу і надію Божого покликання і на свої гріхи, обмеження, немочі, то можемо думати: “це занадто для мене, я не можу жити гідно такого покликання, в мене нема необхідної кваліфікації, необхідних сил і здібностей”. Але Боже покликання — це не просто пропозиція, яку людина приймає чи ні. Боже покликання — це дія Його могутньої сили в житті грішника. Амінь.

Звичайно, добра звістка про спасіння через Кров Ісуса Христа і заклик покаятись і вірувати в Євангелію звучить для усіх людей. Однак без дії Духа Святого, без дії Божої, цей заклик залишається просто порожнім звуком. Павло дуже яскраво пояснює це в 1Кор.1. Він каже там: “Бо Христос не послав мене, щоб христити, а звіщати Євангелію, і то не в мудрості слова, щоб безсилим не став хрест Христа. Бо ж слово про хреста тим, що гинуть, то глупота, а для нас, що спасаємось, Сила Божа!.. для юдеїв згіршення, а для греків безумство, а для самих покликаних юдеїв та греків Христа, Божу силу та Божую мудрість!” (1Кор.1:17,18,23,24).

Разом з зовнішнім закликом вірувати Євангелії ми переживаємо потужний внутрішній заклик Духа Святого, який відкриває очі наших сердець, щоб ми могли бачити славу цієї Євангелії. Він відкриває нам вуха, щоб ми могли чути Голос Божий зі сторінок Писання. Цей голос Божий звучить в наших серцях закликаючи, підіймаючи тих, хто був мертвий в гріхах до життя слави. Це не пропозиція, ні. Бог не запитує: “чи не хочеш ти жити?”. Він наказує: “Лазарю, вийди сюди!” і мертвий встає до життя. “Поправді, поправді кажу вам”, каже Христос в Іван.5:25, “Наступає година, і тепер уже є, коли голос Божого Сина почують померлі, а ті, що почують, оживуть”.

Боже покликання змінює нас. Бог не зважає на наші немочі, бо в них являється Його сила. Це Він дає нам силу і здатність жити гідно вчення Спасителя нашого, Бога, так само, як Він не дивився, що столітній Авраам давно омертвів. Він Сам зробив цього старого діда батьком багатьох народів. Бог не шукає здібних, Він робить здібними тих, кого Сам покликав. Тому нам не треба впадати у відчай через свої гріхи і немочі, не треба зневірятись. Нам треба цілком покластись на Бога, знаючи, “що той, хто в вас розпочав добре діло, виконає його аж до дня Христа Ісуса” (Фил.1:6). Амінь.

Яке ж поводження гідне цього величного покликання? Подивіться вірші 1-3: “Отож, благаю вас я, в’язень у Господі, щоб ви поводилися гідно покликання, що до нього покликано вас, зо всякою покорою та лагідністю, з довготерпінням, у любові терплячи один одного, пильнуючи зберігати єдність духа в союзі миру” (Еф.4:2,3).

По-перше, Павло закликає нас проявляти покірність. Взагалі, в оригіналі тут вжито складне слово, яке буквально перекладається, як смиренно мислити або оцінювати. Джон Уеслі відмічає, що ані греки ані римляни не мали в своєму словнику такого слова. Можливо, його ввели саме християни, а може і сам Павло. Гордим грекам та римлянам була не зрозуміла і противна сама ідея цієї покірності. Вони вважали, що це характеристика, властиве швидше рабу. Але Павло закликає нас проявляти таку покірність, бо її приклад ми бачимо в Ісусі Христі. Він зробив цю покірність високою чеснотою, бо бувши Богом “упокорив Себе, бувши слухняний аж до смерти, і то смерти хресної…” (Фил.2:8). І коли ми проявляємо цю покірність, смиренно думаючи про себе, визнаючи достоїнства і Божу роботу в інших, виявляючи готовність скромно виконувати Божу волю, тоді наші життя справді стають прикрасою вчення нашого Спасителя Бога.

По-друге, Павло вказує нам на важливість лагідності. Слово “лагідність” (в російському перекладі “кротость”) вживалось для характеристики приборканих тварин. Воно вказує не на слабкість характеру чи духу, а швидше на вміння стримати, приборкати силу.

Іноді якісь слова чи дії людей, чи якісь ситуації викликають в нас дуже сильну емоційну реакцію: гнів, бажання сперечатись, доводити свою правоту і таке інше. Ось лагідність — це вміння стримати цю реакцію. Прикладом лагідної людини був Мойсей. Це про нього говориться, що “Мойсей, був найлагідніший за всяку людину, що на поверхні землі” (Чис.12:3). А чи пам’ятаєте ви, коли про нього було сказано ці слова? Це сталось тоді, коли Маріам та Аарон прийшли і дорікали йому за жінку кушитянку і поставили під сумнів його лідерство. Мойсей мав необмежену владу. Його заслуги перед Ізраїлем були неоціненні. Але він не став сперечатись з братом та сестрою, він віддав справу в Божі руки і Бог сам заступився за Свого пророка.

Довготерпіння та любов — це також якості, які служать єдності. Усі ми різні. Кожен має унікальний характер. Кожен має свої сердечні рани, свої труднощі, своїх тарганів в голові. Іноді нам буває важко ужитися навіть з самими собою, не кажучи вже про інших. Іноді моя дочка вигукує: “Господи, дай мені сили терпіти цього брата…” або “цих батьків”. І я добре розумію її, бо мати мене за батька — не легка справа. Але ми довготерпіння і любові в нашого Господа, який сам довготерпить наші гріхи та немочі, пробачає і не гнівається, але навпаки, з любов’ю трудиться над нашими життями та характерами, щоб в них зобразилась Його слава.

Як же потрібно застосовувати ці покору, лагідність, довготерпіння та любов? Вірш 3 каже: “пильнуючи зберігати єдність духа в союзі миру”. Довготерпіння потрібне не для того, щоб тебе залишили в спокої і ніхто не чіпав. Стриманість — не тому що тобі просто байдуже. Усе це має бути направлене на те, щоб зберігати єдність духа в союзі миру. Це те, чого нам треба прагнути, високо цінувати і зберігати. Амінь.

Чому Павло вживає тут слово “зберігати”? Чому не “будувати” чи “створювати”? Тому що єдність духа в союзі миру, це не те, що ми будуємо, це те, що будує і дає нам сам Бог. Подивіться вірші 4-6: “Одне тіло, один дух, як і були ви покликані в одній надії вашого покликання. Один Господь, одна віра, одне хрищення, один Бог і Отець усіх, що Він над усіма, і через усіх, і в усіх”.

Про що Павло говорить в цих віршах? По-перше, він знову вдається до аналогії з тілом, щоб вказати на ту духовну близькість, яку ми маємо Духом Святим. Що це за тіло? — це Церква, Тіло Христове (1:23).  Церква з євреїв, так само, як з язичників, з багатих і бідних, з освічених і не дуже, з чоловіків і жінок. Ми такі різні і окремі, але між нами існує нерозривний духовний зв’язок, органічний зв’язок через який ми отримуємо Христове життя, Його благословення і усіляку повноту. “Бо ми всі одним Духом охрищені в тіло одне, чи то юдеї, чи геллени, чи раби, чи то вільні, і всі ми напоєні Духом одним” (1Кор.12:13).

По-друге, він вказує на те, що усі ми маємо однакову надію покликання, спільність віри і хрищення. Чому? — тому що об’єктом віри, надії і хрищення є один і той самий Господь, Ісус Христос. В Христа ми увірували, в Нього були охрещені і Його пришестя очікуємо з надією. Амінь.

По-третє, Павло вказує, що маючи одного Бога і Отця ми з’єднані в одну сім’ю.

Ви бачите, як багато Бог зробив, щоб об’єднати нас, як багато спільного ми, віруючі, маємо між собою? Але чи пам’ятаємо ми про це? Так часто ми дивимось не на Бога, який нас об’єднав, а на те, чим ми відрізняємось, і не можемо мати спільності. Чи пильнуємо ми зберігати єдність духа, коли стаємо в горду позу і намагаємось будь якою ціною довести комусь свою правоту? Чи бережемо союз миру, коли проявляємо більше терпимості і готовності до співпраці до невіруючих, ніж до братів у Христі? Дуже сумно бачити таке, але таке є. І зрозумійте правильно: віруючі можуть мати різні погляди на якісь речі, можуть дискутувати і обговорювати їх. Але дуже важливо, як ми це робимо, яким духом ми це робимо і чи справді стараємось зберігати єдність духа в союзі миру.

Старатись берегти єдність духу в союзі миру іноді може бути нелегкою справою, яка вимагає від нас поступитись своїм, стримати свій грів, скромно послужити іншому. І це завжди означає в чомусь обмежити свою свободу, свої права. Павло знав це, але вважав справу вартою того. Тому зверніть увагу, як він говорить про себе на початку цього розділу, у вірші 1. Він каже: “я, в’язень у Господі”. Заради віри в Ісуса Христа і вірності Євангелії. Заради того, щоб язичники були такою ж частиною церкви, як і євреї, Павло готовий був піти і в тюрму і на смерть. Я молюся, щоб Господь помилував нас і поміг справді старатись берегти єдність духу в союзі миру.

Духовна єдність Церкви — це даність, яку ми маємо, бо Дух Божий об’єднав нас. Це так, ніби Бог посадив нас в один підводний човен звідки нема куди подітись. Ми можемо забитися кожен в свою каюту і робити вигляд, що інших не існує. Можемо перебитися, доводячи кожен свою правоту. А можемо старатися зберігати єдність духу в союзі миру, співпрацюючи, являючи любов, трудячись разом для Божої слави. І це саме те, до чого закликає нас Павло в цьому уривку. Нехай Господь помилує нас і ростить в покірності, лагідності, довготерпінні та любові, щоб нам жити гідно того великого покликання, яким Він відродив нас від смерті і ворожнечі до життя і миру. Амінь.

(п. Йонатан)