head
Університетська Біблійна Співдружність

Вивчення Біблії: Проповідь “Найперша заповідь” (Від Матвія 22:34-40)

НАЙПЕРША ЗАПОВІДЬ

Від Матвія 22:34-40

Ключові вірші 37,38

Сьогодні ми продовжуємо вивчати Євангелію від Матвія, 22ий розділ. Епізоди, які Матвій змальовує нам в цьому розділі весь час нагадують мені ситуацію, яка трапляється зі мною періодично, коли я розмовляю з кимось про Бога і звіщаю Євангелію (думаю, вона знайома багатьом із вас). Людина з якою ти розмовляєш раптом каже: а тепер я запитаю тебе щось таке, на що ще ніхто не дав мені відповіді. І потім щось питає. Іноді питання справді цікаві і не прості, частіше – банальні, а іноді, взагалі не коректні.

Так само ми бачимо, як до Христа приходять представники різних релігійних і політичних груп Ізраїлю. В основному, це люди, в чиїх руках сконцентрована певна влада. Вони ставлять йому якісь запитання, а потім відходять, змушені замовкнути. В цьому уривку до Ісуса звертається один з вчителів закону, фарисей. Його запитання – справді гарне. Воно зачіпає саму суть нашого життя перед Богом. Воно вимагає від нас перевірити своє серце. Воно стосується Закону, але відкриває нам Божу благодать і приводить нас до Христа. Тож нехай Господь помилує кожного із нас зараз, і дасть нам відкритий розум і м’яке серце, щоб чути Боже слово і вірувати в нього. 

Подивіться вірші 34-36: «Фарисеї ж, почувши, що Він уста замкнув саддукеям, зібралися разом. І спитався один із них, учитель Закону, Його випробовуючи й кажучи: Учителю, котра заповідь найбільша в Законі?»

Коли у фарисеїв, садукеїв та іродіан закінчилися домашні заготовки і супер-важкі-питання, на сцені з’являється останній з запитувачів (далі по тексту питання задає Ісус). Хто він такий? Матвій називає його одним із фарисеїв і учителем Закону. Питання, яке він поставив Христу також мало на меті випробувати Ісуса. Але при цьому воно дещо відрізнялося від попередніх: якщо попередні питання були досить абстрактними та надуманими і не так багато спільного мали з реальним життям, це останнє питання стосувалося самої суті віри цього законника, самої суті його стосунків з Богом: «Учителю, котра заповідь найбільша в Законі?»

В чому полягала важкість цього питання? Справа була в тім, що Закон, який Господь дав Своєму народові через Мойсея та пророків був досить обширним. По-перше, традиційно його розподіляють на три великих рубрики. І – етичний закон, який головним чином стосувався щоденного вибору людини в її вчинках, ставленні до Бога та до інших. ІІ – обрядовий закон, який головним чином стосувався служіння священників та левітів в Храмі. ІІІ – цивільний закон, який регулював життя суспільства, судову систему та т. ін. Крім того, вчені книжники, такі, як герой цього уривку, дослідивши Писання знайшли 613 різних законів. Деякі з них були більш строгими, інші – менш. Порушення одних каралося штрафом, тоді як інших – смертю. Очевидно, що ці закони мали певну градацію: заборона на вбивство людини і заборона не варити козля в молоці його матері – це не одне і те саме. 

Та з іншого боку, кожен з цих законів походив із уст Божих. Кожен був Божим велінням до Його народу. Порушуючи найменшу з цих заповідей, ти порушуєш Його Закон. Порушуючи найменшу з цих заповідей, ти виявляєш непокору Йому, святому і суверенному Богу. Той факт, що деякі порушення деяких із цих законів не карався смертю говорив не про те, що ці закони не важливі, чи не обов’язкові, а про, милосердя Боже, про Його благість до Свого народу. Як же, враховуючи все це визначити, яка з заповідей найбільша в Законі?

Напевне, логічним було б, якби Ісус почав пошуки найпершої заповіді, наприклад з Декалогу (10 Заповідей). Де ж, як не там шукати початки? Ми розуміємо, що обрядовий юдейський закон став непотрібним разом з жертвою Христа. Розуміємо, що цивільний закон перестав бути актуальним разом з зруйнуванням теократичної держави Ізраїль в І ст.н.е. Але при цьому також усвідомлюємо незмінну важливість і значення етичного Закону викладеного в СЗ. І, особливо, в 10 заповідях. 

Думаю, саме так і чинили знавці Закону. Але Ісус, відповідаючи книжнику, звертається не до Декалогу, а до зовсім іншого уривку зі СЗ. Подивіться вірші 37-38: «Він же промовив йому: Люби Господа Бога свого всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією своєю думкою. Це найбільша й найперша заповідь»

Тут Ісус цитує тут Повт.6:4,5. Це – Шема, молитва, яку в часи Христа кожен побожний юдей повторював двічі на день, вранці та ввечері: «Sh’ma Yisrael Adonai Eloheinu Adonai Eḥad», «Слухай, Ізраїлю: Господь, Бог наш Господь один! І люби Господа, Бога твого, усім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією силою своєю!»

Нам потрібно розуміти, що ці слова не є визначеннями окремих складових людської природи. Так само вони не ділять любов на декілька різновидів. Юдейський погляд на людину був досить цілісним. І ці слова також говорять про цілісну любов, яка охоплює всі сфери нашого життя, все те, чим кожен із нас є. 

Якщо Божа заповідь – це вираження Божої волі, те, чого Він очікує і вимагає від Свого творіння, то, чого згідно з цими словами Христа, Бог вимагає від нас, найперше? – щоб ми любили Його усім своїм серцем, усією душею та усією думкою. Наші цінності і світогляд мають бути сформованими в любові до Бога. Наші думки і розум мають відображати любов до Творця і Відкупителя, так само, як наші почуття, слова і вчинки.

Але, якщо це те, чого найперше вимагає від нас Господь – тоді ми маємо проблему. Чи не так? – так. Про що ви будете думати, якщо я попрошу скласти вас список найстрашніших гріхів? Вбивства? Перелюб? Зрада? Аборти? – то все справді жахливі речі. Але якщо найперша заповідь каже: «люби Господа, Бога твого, усім серцем своїм», тоді в мене проблеми, бо я не любив Його так, як мав, так як Він того очікує і заслуговує навіть 5 секунд свого життя. 

Ісус каже: «люби Господа, Бога твого, усім серцем своїм». Серце в юдейському світогляді – це центр людської особистості, те чим визначаються наші бажання, вчинки та цінності. Те, чим ми насправді є. Чи люблю я Бога цілим серцем своїм? Чи прагну цілком підкоритися Його волі? – ні. Справді, іноді я кажу: нехай буде воля Твоя, і справді хочу того, особливо, коли ця воля мені подобається, співпадає з моїми планами. Але коли Божа воля відрізняється від того, чого хочу я – тоді дуже важко любити Бога усім своїм серцем. 

Ісус каже: «люби Господа Бога усією душею своєю». Моя душа? – Справді, бувають моменти, коли вона так прагне Бога живого… але усією душею?

Ісус каже: «люби Господа Бога усією думкою своєю». Якби я любив Його усім своїм розумом, на скільки більше я любив би і наповнювався би Його словом, відновлювався би пізнанням волі Його, яка є добро приємність та досконалість, замість того, щоб наповнюватися різним сміттям цього світу? Ні, нажаль, я не можу сказати, що люблю Господа усією думкою своєю. Може хтось із вас може?

Юдеї знайшли в Писанні 613 заповідей (повелінь і заборон) і цей законник міг думати (і саме так ми часто і думаємо): ось є важливі заповіді («не вбивай» наприклад, чи «не створюй зображень Бога»), я виконав ці заповіді. Є також і ті, які я не виконав (наприклад, «не заздри»)… але ж вони не такі вже й важливі. Ісусові не потрібно перераховувати усі Божі постанови. Він приводить цього законника, а разом з ним і нас до найпершої заповіді, до того, на чому базуються наші стосунки із Богом, і ми розуміємо, що не здатні виконати того. 

Але, подивіться вірші 39,40: «А друга однакова з нею: Люби свого ближнього, як самого себе. На двох оцих заповідях увесь Закон і Пророки стоять».

Якщо перша заповідь вимагає від нас любові, то чого вимагає від нас друга заповідь? – також любові. Але якщо перша вимагає любові до Бога, якого ми не бачимо, любові, яку досить важко виміряти. То друга вимірюється тими стосунками, які ми маємо зі своїми ближніми. 

Ап. Іван в 1Ів.4:20-21 пише: «Як хто скаже: Я Бога люблю, та ненавидить брата свого, той неправдомовець. Бо хто не любить брата свого, якого бачить, як може він Бога любити, Якого не бачить? І ми оцю заповідь маємо від Нього, щоб, хто любить Бога, той і брата свого любив!»

Любов до Бога і любов до ближнього – це не одне і те саме, але це дуже пов’язані між собою речі. Любов до Бога виражається в тому, як ми виконуємо Його заповіді (1Ів.2:3) і в тому, як любимо своїх ближніх (1Ів.4:21). 

Що значить любити ближнього? Крайністю є, коли любов зводиться до самих лише емоцій та почуттів, як це часто можна почути в світі. Але крайністю також є, коли любов зводиться до самих лише вчинків чи рішення, як це іноді можна почути в церкві. Любов, це більше ніж вчинки чи рішення. В 1Кор.13 Павло каже, що людина цілком здатна віддати тіло на спалення і все чим володіє заради когось і при цьому не мати любові. 

Але при цьому всьому, любов завжди виражається в певних вчинках і рішеннях. Коли в паралельному місці, в Євангелії від Луки книжник, бажавши виправдатись питає Ісуса: «а хто мій ближній? як його любити?», Ісус розповідає йому притчу про доброго самарянина, який потурбувався про зраненого подорожнього, хоча зовсім не знав його. 

Любов до себе також проявляється в певних діях. В Еф.5:29 Павло каже: «Бо ніколи ніхто не зненавидів власного тіла, а годує та гріє його». Коли ми хочемо їсти, ми їмо. Коли нам холодно – одягаємось. Коли захворіли – лікуємося, тому що турбуємося про себе і любимо себе. Таким самим має бути і наше ставлення до ближнього. Коли ти бачиш ближнього в нужді, якщо ти любиш його, то не можеш просто сказати: «іди з миром, грійся та їж» (Як.2:16) і закрити перед носом двері. Любов вимагає від нас посвяти і участі в житті одне одного. 

Біда в тім, що і цієї заповіді ми не виконуємо. Ми не любимо Бога, як Він того вимагає і заслуговує. І ми не любимо ближнього, як Він нам велить. Добре, хоч самих себе любимо. 

Але «Любов Божа до нас з’явилася тим, що Бог Сина Свого Однородженого послав у світ, щоб ми через Нього жили. Не в тому любов, що ми полюбили Бога, а що Він полюбив нас, і послав Свого Сина вблаганням за наші гріхи» (1Ів.4:9-10). Книжник прекрасно знав усі 613 заповідей. Та перед ним стояв Той, Єдиний, хто не згрішив проти жодної з них.  

(п. Йонатан)