head
Університетська Біблійна Співдружність

Вивчення Біблії: Проповідь “Притча про загублену вівцю” (Від Матвія 18:10-14)

ПРИТЧА ПРО ЗАГУБЛЕНУ ВІВЦЮ

Від Матвія 18:10-14

Ключовий вірш 14 : “Так волі нема Отця вашого, що на небі, щоб загинув один із цих малих”

В уривку, який ми вивчали минулого разу, ми застали Ісусових учнів за дуже типовим для людей заняттям: вони ділили місця під сонцем і з’ясовували хто з них головний. Це властиво для світу, в якому ми живемо. Люди оцінюють одне одного за розумом, статками, впливом, силою та іншими параметрами. Будують впорядкований список, як казав п. Авраам. Намагаються «прокачати» якісь свої параметри, щоб при можливості просунутись ближче до голови цього списку. 

Але Господь вчив Своїх учнів, що Його Царство в цьому плані (так само, як і в багатьох інших) сильно відрізняється від царств цього світу. Найбільший в Царстві Небесному – не найсильніший і не найхитріший, а той, хто як та дитина впокориться Христу і навернеться до Нього вірою. Ісус вчив Своїх учнів правильним стосункам і правильному ставленню одне до одного. В уривку, який ми вивчаємо сьогодні Ісус продовжує цю тему і говорить про причину. Про те, чому ми маємо турбуватися про братів і сестер. Чому ми, віруючі, маємо звертати увагу і зважати на тих, кого цей світ зневажає. Ісус говорить про любов Небесного Отця і про спасіння. Нехай Господь дасть нам Духа Свого і відкриє нам серця і вуха, щоб нам чути Його голос і навчитися від Його слова. 

Подивіться вірш 10: «Стережіться, щоб ви не погордували ані одним із малих цих; кажу бо Я вам, що їхні Анголи повсякчасно бачать у небі обличчя Мого Отця, що на небі»

Перед цим Ісус вчив учнів про те, що вони повинні зважати на «малих оцих, що вірують в Нього», приймати їх і турбуватися про те, щоб не стати для них спокусою. Тепер же Він каже: «Стережіться, щоб ви не погордували ані одним із малих цих». 

Хто такі «малі оці» про яких говорить Ісус і чому ми маємо стерегтися, щоб не погордувати ані одним із них? Перші, хто тут приходить нам на ум – це, звичайно, діти. Чому? Бо Ісус поставив серед учнів дитину. Сказав, що вона важлива. Дорослі дяді і тьоті часто мають якісь грандіозні плани і амбіції. І, в багатьох випадках, діти до цих планів не потрапляють: вони дуже мало можуть допомогти в досягнені цих планів, а іноді може здаватися, що навіть і заважають, бо потребують часу і уваги. Дуже легко знехтувати ними. Але що каже нам Ісус? — «стережіться». Звичайно, діти не є головною темою Біблії. Тим не менш Писання відводить нашим дітям особливу роль. Павло в посланні до Коринтян називає дітей віруючих святими, частиною Божого народу, церкви. Петро в своїй першій проповіді в день П’ятидесятниці нагадує, що Божі обітниці належать нашим дітям, так само, як і нам. Господь Ісус кличе до Себе дітей і каже, що їм належить Царство Небесне. Біблія приділяє дітям достатньо уваги, щоб зрозуміти, що вони важливі і церква повинна докладати зусиль, щоб мати з ними гарні стосунки і виховувати їх в пізнанні Христа. 

Минулого року я відвідував церкву в Чікаго і мав можливість поспілкуватися з м. Ісааком, який вже багато років займається служінням дітям. Я отримав велике враження від нашої розмови. Коли він почав займатися з дітьми, це не була його ініціатива, йому дали такий напрямок. І йому, молодому служителю, здавалося, що він втрачає час. Бо наша церква позіціонує себе, як студентська. Усі місіонери вивчали Біблію зі студентами, молилися про євангелізацію кемпусів, а він був змушений займатися дітьми. Але з часом він переконався, що нехтування дітьми було великою помилкою, яка пізніше призвела до багатьох проблем. Радів, що зараз ситуація виправилася, і більш того, їздить по всьому світові допомагаючи становленню дитячих служінь серед церков UBF. Ми вдячні Богу за те, що і в нашій церкві в Києві Господь поставив гарних служителів, які трудяться, щоб наші діти зростали в Ісусі Христі. 

Але Ісус говорить не лише про дітей. «Малі ці, що вірують в Нього», це віруючі, які не займають в церкві якогось видного положення. Це і ті, хто лише нещодавно приєднався, їхня віра ще не зріла і їх легко спокусити. Це і ті, хто вже давно є частиною спільноти, але не належить до якихось керівних органів, можливо, не часто їх голос можна почути на зібраннях і т.д. В нас невелике зібрання, тому усі, як на долоні. Але в більших зібраннях таких людей не завжди видно. Тим не менш вони також важливі для Господа і для церкви.

Насправді історія знає не мало прикладів, коли видні, авторитетні служителі з погордою ставились до тих, хто не мав гарної освіти, до тих, хто отримував якісь одкровення від Бога і діяв всупереч загальній думці. І тим не менш Бог могутньо використовував цих молодих служителів. Наприклад, молодому Вільяму Кері, людині, яка вважається засновником сучасного місіонерського руху, колись сказали: «юначе, сядьте. Коли Богу буде угодно навернути язичників, Він зробить це без вашої чи моєї допомоги». Багато хто свого часу погордував Дуайтом Муді, бо той мав лише кілька класів освіти і працював чоботарем. Та Бог часто використовує немудре і немічне світу щоб явити Свою славу. 

Інший вид погорди – стати для «малих оцих» причиною спотикання. Наприклад: ап. Павло в посланні до Римлян згадував братів, для яких вживання м’яса з язичницьких жертовників було спокусою, а для інших м’ясо – це просто м’ясо. Павло закликає тих, хто має більшу свободу в цьому питанні рахуватися з тими, хто спокушається через їжу та питво і т.ін. Вчинки, які ми чинимо в свободі можуть стати джерелом спокуси для інших. Не можна в такому випадку говорити: «це їхні проблеми». Ми маємо являти любов і терпіння. 

Чому ж ми маємо стерегтися, щоб не погордувати ані одним із малих оцих? Тому що «їхні Анголи повсякчасно бачать у небі обличчя Мого Отця, що на небі» (10), каже Ісус. 

Ці слова в жодному разі не є виправданням вчення про Ангелів-охоронців. Ісус говорить про дещо інше. Він говорить про те, що Його Отець і наш Отець на Небесах бачить нас і опікується нами в рівній мірі. В царствах цього світу царі чують прохання своїх міністрів та придворних, але простим людям нелегко достукатись до найвищих кабінетів. Але Небесний Отець чує молитву пастора так само, як Він чує молитву дитини, яка вечором схиляє колінця біля свого ліжка. В Нього нема улюбленців. Чи краще сказати: кожен із нас є Його улюбленим. Він бачить нас, бачить наші обставини, чує наші молитви і посилає Ангелів Своїх, подаючи нам своєчасну допомогу. Амінь. 

Звідки ми це можемо знати? Чому ми можемо бути впевнені в тому, що Отець любить нас і хоче нас благословити? Тому що Він довів це. Подивіться вірш 11: «Син бо Людський прийшов, щоб спасти загинуле». Ми знаємо, що Отець любить нас і опікується нами, бо нам на спасіння Він віддав Свого Сина. 

Завдяки заслугам Христа ми маємо сміливість вірою приходити до престолу благодаті, в Божу присутність, молитися, просити і знаємо, що Отець чує і відповідає на наші молитви. Господь Ісус, Його життя, Його смерть і воскресіння стали доказом Божої любові до нас. «Бо Христос, коли ми були ще недужі, своєї пори помер за нечестивих. Бо навряд чи помре хто за праведника, ще бо за доброго може хто й відважиться вмерти. А Бог доводить Свою любов до нас тим, що Христос умер за нас, коли ми були ще грішниками» (Рим.5:6-8). 

Подивіться вірші 12-14: «Як вам здається: коли має який чоловік сто овець, а одна з них заблудить, то чи він не покине дев’ятдесятьох і дев’ятьох у горах, і не піде шукати заблудлої? І коли пощастить відшукати її, поправді кажу вам, що радіє за неї він більше, аніж за дев’ятдесятьох і дев’ятьох незаблудлих. Так волі нема Отця вашого, що на небі, щоб загинув один із цих малих».

Щоб пояснити Свою думку, Ісус наводить притчу про загублену вівцю. Пастух любить і турбується про своїх овець. Кожна з них цінна для нього. Тому, коли одна загубиться, він не каже: «а, не біда, в мене є ще 99». Ні, він залишає своє стадо у горах, під наглядом. І йде, витрачає свій час і зусилля, щоб знайти загублену. І якщо знаходить, сильно радіє. 

Слова «поправді кажу вам, що радіє за неї він більше, аніж за дев’ятдесятьох і дев’ятьох незаблудлих» не значать, що решта овець для нього не важлива. Ні. Він не каже: «без цієї однієї і ті 99 мені не милі». Просто зазвичай ми більше радіємо не тому, що вже маємо, а тому, що втратили і знайшли. Тут йдеться про радість, а не про цінність. Тут йдеться про те, що пастуху потрібні усі 100. Він не хоче, щоб бодай одна загубилася. Так само Отцю на Небесах потрібні усі 100. Він не хоче, щоб загинув бодай один із малих оцих.

Про що ця притча? Вона про радість. Про те, що Небесний Отець радіє, коли дивиться на Свою церкву і на кожного із нас. Його волі нема, щоб бодай хтось із віруючих, чи то великих, чи то малих загубився чи загинув. Тому і прийшов Син Божий, щоб знайти і спасти загинуле. Він – той пастир, який йде і дереться на гори, заглядає в ущелини. Він той добрий пастир, який віддає Своє життя, за Своїх овець. Щоб кожного, хто належить до Його отари, знайти і повернути в дім Отця. І якщо Ісус не нехтує жодним із малих оцих, що вірують в Нього, тим більше і ми не повинні знехтувати чи погордувати кимось із тих, кого Господь зібрав в Свою Церкву. 

Ап. Петро дуже добре зрозумів цю істину. Стосунки, які панують в церкві – це не стосунки корисності чи розрахунку. Це стосунки любові, джерелом якої є Господь. Тому в своєму посланні він пише до лідерів церкви: «пасіть стадо Боже, що у вас, наглядайте не з примусу, але добровільно по-Божому, не для брудної наживи, а ревно, не пануйте над спадком Божим, але будьте для стада за взір. А коли Архипастир з’явиться, то одержите ви нев’янучого вінка слави» (1Пет.5:2-4). І коли я згадую свій шлях до віри, то дякую Богу за те, що мій пастир свого часу не погордував мною і не зрікся після першої невдачі, але ревно кликав мене і терпляче допомагав, щоб привести до Христа. 

Подивіться ще раз вірш 14: «Так волі нема Отця вашого, що на небі, щоб загинув один із цих малих». Зверніть увагу, що в 10му вірші Ісус називає Отця на небесах Своїм Отцем. А тут, в 14-му Він також і наш Отець, що на небі. Пастух в Ісусовій притчі вирушаючи за загубленою овечкою не знає, чи знайде її. Ісус так і каже: «коли пощастить відшукати її». Він йде, хоча може її вже розшарпали вовки, чи вона десь впала, чи наїлася якоїсь не тієї трави. Але це зрозуміло, бо пастух – це лише людина. Але ким є наш Отець на небі? Він – той, хто знає усе і бачить усе. Він – той, хто знає думки наші віддаля. Він – той, хто наказав із темряви засяяти світлу. Він той, хто з нічого створив усе, той хто розділив води моря і той, хто воскресив Ісуса Христа із мертвих, зруйнувавши владу смерті. Він – Всемогутній Бог. Його воля здійснюється завжди. Немає в створеному світі такої сили чи влади, які могли б перешкодити Йому здійснити те, що Він задумав. Яким же втішенням і надією звучать для нас ці слова: «Так волі нема Отця вашого, що на небі, щоб загинув один із цих малих… Син бо Людський прийшов, щоб спасти загинуле».

Ми, як ті вівці, розпорошуємося, часто помиляємося, сходимо з Божих доріг і робимо зле. Та ми можемо бути впевненими в Його любові і силі, що тримає наші життя в Його руці і ніхто не вихопить. Амінь.

(п. Йонатан)