Вивчення Біблії: Проповідь “Відтепер ви побачите Людського Сина” (Від Матвія 26:47-75)
ВІДТЕПЕР ВИ ПОБАЧИТЕ ЛЮДСЬКОГО СИНА
Від Матвія 26:47-75
Ключовий вірш 64 : “Промовляє до нього Ісус: Ти сказав… А навіть повім вам: відтепер ви побачите Людського Сина, що сидітиме праворуч сили Божої, і на хмарах небесних приходитиме!”
В минулому уривку ми вивчали про боріння Христа в Гефсиманському саду. Це була страшна боротьба. До крові. Боротьба, в якій Він хотів би отримати підтримку Своїх учнів, та вони спали. Молитва, на яку Він хотів би отримати від Отця зовсім іншу відповідь… Як би Йому хотілося, щоб Отець сказав: «добре, Сину улюблений, нехай буде, як Ти хочеш». Та Господній задум полягає в тому, щоб викупити від гріха, прокляття й смерті тих, кого Він полюбив від вічності. І ціна цього викуплення – Кров Сина Божого. В цьому останньому випробуванні Господь Ісус перемагає так само, як Він переміг і в першому. Він встає з молитви готовий до подальших подій: «Уставайте, ходім, ось наблизився Мій зрадник!» (46).
В уривку, який ми вивчаємо сьогодні події розгортаються дуже швидко. Ісус заарештований і засуджений. Один з Його учнів зрадив Його, інший зрікся, усі інші – втекли. Петро плаче, а вороги Христа торжествують. Та в цьому вирі подій ми бачимо Ісуса, Який не боїться і не тікає. На неправедному суді, оббріханий і принижений, Він проголошує Себе Христом і Сином Всевишнього. Він йде, щоб отримати всю владу і всю славу. Йде, щоб встановити Своє Царство. Нехай Господь зараз Духом Своїм діє в нас, щоб відкрити нам розум до розуміння Його слова. Нехай Господь відкриє нам очі, щоб бачити Сина Людського, що сидить праворуч сили Божої.
Подивіться вірші 47-50: «І коли Він іще говорив, аж ось прийшов Юда, один із Дванадцятьох, а з ним люду багато від первосвящеників і старших народу з мечами та киями. А зрадник Його дав був знака їм, кажучи: Кого поцілую, то Він, беріть Його. І зараз Він підійшов до Ісуса й сказав: Радій, Учителю! І поцілував Його. Ісус же йому відказав: Чого, друже, прийшов ти? Тоді приступили та руки наклали на Ісуса, і схопили Його».
Трішки вище в цьому ж розділі ми читали, як після подій з помазанням Ісуса дорогоцінним миром, Юда подався до первосвящеників і сам запропонував їм свої послуги: «Що хочете дати мені, і я вам Його видам?» (15). Первосвященики не могли заарештувати Ісуса вдень, бо Він завжди був оточений прихильним натовпом. Так само, їм не легко було зробити це вночі. Бо Ісус на ніч залишав Єрусалим. Їм потрібен був хтось, хто зміг би привести їх до Христа в такий час, коли Він був сам, щоб не сталося заворушень. Потім, швидко, щоб ніхто не опам’ятався, засудити Його і так само швидко стратити. Допомога Юди була можливо не критичною, але дуже доречною, тож вони дали йому 30 срібняків. Під час таємної вечері Юда залишив учнів. Він знав, куди вони підуть далі. Тож зібравши сторожу від первосвящеників, Юда повів їх до саду, де вони часто лишалися на ніч.
Первосвященики не хотіли б, щоб Ісус втік скориставшись темрявою. Воїни могли легко помилитися в непевному світлі факелів. Тому Юда вирішив явно вказати на Ісуса. Він наблизився до Ісуса, демонструючи мирні і добрі наміри. Зі словами «радій, Учителю!» він прихилився до Христа і поцілував Його, як добрий друг.
п. Яків часто повторює, що найбільшого болю нам завдають ті, хто найближче до нас. Ми знаємо, чого очікувати від ворогів. Але бути зрадженим тим, хто ділив з тобою хліб, труднощі і радості, тим, кому ти довіряєш, кого любиш – це справді боляче. Та Ісус відповідає Юді не гнівом і не прокльонами. Він каже: «Чого, друже, прийшов ти?» Тоді приступили та руки наклали на Ісуса, і схопили Його.
Зрозуміло, що учні не могли спокійно спостерігати за цим свавіллям. Один із них (від Івана ми дізнаємося, що то був Петро), схопив меч і вдарив одного з священицьких рабів. Цікаво, чому не Юду. Петро не був солдатом. Він краще вправлявся з човном і сіттю, ніж зі зброєю. Рабу Первосвященика пощастило і постраждало лише вухо, та й те Ісус приліпив на місце.
Ісус не хоче, щоб пролилася кров. Він зупиняє Петра. Подивіться вірші 52-54: «Тоді промовляє до нього Ісус: Сховай свого меча в його місце, бо всі, хто візьме меча, від меча і загинуть. Чи ти думаєш, що не можу тепер упросити Свого Отця, і Він дасть Мені зараз більше дванадцяти легіонів Анголів? Але як має збутись Писання, що так статися мусить?»
Іноді ці слова Ісуса виривають з контексту і використовують на виправдання пацифізму. Однак, коли ми читаємо і наступні вірші, то розуміємо, що Ісус говорить про меч не філософськи, а стосовно конкретної ситуації.
По-перше, сили учнів і сили священицької сторожі були явно не рівні. 11 учнів з двома мечами не являли собою серйозної загрози для озброєного загону, який прийшов заарештовувати Ісуса. Якби вони чинили збройний спротив, їх би тут на місці і повбивали. Тим більше, якщо священики заручилися підтримкою римських вояків.
По-друге, Ісус мав значно більші можливості захистити Себе: «Чи ти думаєш, що не можу тепер упросити Свого Отця, і Він дасть Мені зараз більше дванадцяти легіонів Анголів?» каже Він Петру? Ісус має значно більше, ніж меч в руках Петра. Він має любов Отця, який завжди готовий почути Його молитву. Він має під рукою легіони небесних воїнств. Ці вояки нічого не могли би зробити Христу, якби Він сам не дозволив тому статися.
По-третє, Ісус каже: «Але як має збутись Писання, що так статися мусить?» Цей арешт і все, що відбудеться за ним – це виконання Писання, виконання Божої волі. Ісусові не вперше загрожувала серйозна небезпека. В інших обставинах Він просто йшов від тих, хто зазіхав на Нього. Згадайте, як в Назареті натовп хотів скинути Його зі скелі. Тоді Він просто пройшов між ними і ніхто не зачепив Його. Але зараз прийшов час, коли Він мав бути відведений на заколення, як Агнець Божий. Тож Він наказує Петру сховати свого меча.
Слова Христа не значать, що ми не можемо використовувати зброю, щоб захищати свої життя чи країну. Однак, з іншого боку, ми також маємо розуміти, що меч чи насильство – це не те, чим будується чи стверджується Христове Царство. Писання має не мало уривків, де служителі Христові порівнюються з військом, та все ж ми не за тілом воюємо, «зброя бо нашого воювання не тілесна…» каже ап. Павло в 2Кор.10:4а. Зброя, якою ми діємо, щоб руйнувати диявольські задуми – це слово Боже, це віра, молитва та любов. Амінь.
Коли стало зрозуміло, що Ісус не збирається воювати зі священиками і якось захищатися, учні розбіглися. Ісуса заарештували і повели на двір первосвященика, а Петро пішов за Ним здалека, щоб бачити кінець (56-58).
Що за суд чекав на Ісуса на дворі первосвященика? Подивіться вірші 59-61: «А первосвященики та ввесь синедріон шукали на Ісуса неправдивого свідчення, щоб смерть заподіяти Йому, і не знаходили, хоч кривосвідків багато підходило. Аж ось накінець з’явилися двоє, і сказали: Він говорив: Я можу зруйнувати храм Божий, і за три дні збудувати його».
Нічної пори священики та весь синедріон зібралися в домі первосвященика Каяфи, щоб судити Ісуса. Усі вони вважали Його шарлатаном. Усі вони вважали, Його вчення неправильним. Але коли прийшов час оголосити звинувачення, раптом виявилося, що нема ніяких підстав, щоб Його заарештувати. Він не порушив ніякого закону і ніякої заповіді. Він не підбурював нікого до повстання. Тоді вони почали шукати неправдивого свідчення, щоб смерть заподіяти Йому. Але знову ж таки, згідно закону злочин мав бути підтверджений устами хоча б двох свідків. Свідок, який свідчив неправдиво і це викривалося, сам мав бути покараний. Тому, свідки приходили на засідання один за одним, по черзі, щось говорили, та їхні свідчення не співпадали. Аж накінець, каже Матвій, з’явилися двоє, і сказали: Він говорив: Я можу зруйнувати храм Божий, і за три дні збудувати його.
Відверто кажучи і це свідчення не тягнуло на серйозне обвинувачення. Навіть враховуючи, що слова Ісуса перекрутили, свідки не сказали, що Ісус збирався зруйнувати храм, лише, що Він казав, що може.
У відповідь на всі звинувачення Ісус мовчав. Не раз і не два фарисеї розставляли Йому пастки і намагалися зловити Його в слові. Але кожного разу Своїми мудрими відповідями Він руйнував усі недолугі спроби. Та цього разу Він мовчить. Тоді вже не витримує Первосвященик. Він хоче, щоб Ісус Сам свідчив проти Себе і заприсягає Його Живим Богом. Подивіться, вірш 63: «Ісус же мовчав. І первосвященик сказав Йому: Заприсягаю Тебе Живим Богом, щоб нам Ти сказав, чи Христос Ти, Син Божий?»
Що відповідає Ісус на це запитання? Подивіться вірш 64: «Промовляє до нього Ісус: Ти сказав… А навіть повім вам: відтепер ви побачите Людського Сина, що сидітиме праворуч сили Божої, і на хмарах небесних приходитиме!»
Ісус каже: «ти сказав…», в Євангелії від Марка ми бачимо ще більш пряму відповідь. Він каже: «Я».
Не так часто ми знаходимо в Євангеліях, коли Ісус на стільки прямо називає Себе Христом та Сином Божим. Але цього разу Він явно свідчить про Себе. Він не залишає місця для неоднозначностей. Він навіть йде далі: «… А навіть повім вам: відтепер ви побачите Людського Сина, що сидітиме праворуч сили Божої, і на хмарах небесних приходитиме!»
Що це за картина, яку Ісус малює синедріону? Він цитує тут пророка Данила 7:13,14. У видінні пророк бачив Сина Людського, Месію, Який прийшов до Божого престолу з небесними хмарами. Йому дане вічне панування, слава та царство над усіма народами і племенами. Він сідає по правиці Божій, щоб чинити суд і правду.
Як правило, розбираючи цей уривок з пророка Данила, багато хто думає: «напевне тут йдеться про другий прихід Христа, коли Він зацарює над усім всесвітом явно». Але Матвій по іншому пояснює нам це видіння. В його оповіданні це пророцтво здійснюється коли? Відтепер! – каже Ісус.
Євангелія від Матвія – це Євангелія Царства. Вона починається з картини народження Царя. Його останні слова про те, що Царство прийшло. Справа учнів – сповістити про це усі народи. В оповіданні Матвія Ісус не каже учням: Я піду до Отця, щоб отримати всю владу на небі і на землі. Ні! Воскреслий Христос каже: «дана Мені вся влада на небі і на землі». Він не колись царюватиме над усім всесвітом. Він вже зацарював посаджений по правиці Божій «вище від усякого уряду, і влади, і сили, і панування, і всякого ймення, що назване не тільки в цім віці, але й у майбутньому. І все впокорив Він під ноги Йому» (Еф.1:20-22). Його суд почався з дому Божого і Єрусалиму, як ми вивчали в 24му есхатологічному розділі, і первосвященик став свідком цьому суду. Христос зацарював, і прийде день, коли перед Ним схилиться кожне коліно небесних і земних, і кожен впокориться цьому Царю, одні – з радістю, інші – змушені до того.
Подивіться вірші 65-66: «Тоді первосвященик роздер одежу свою та й сказав: Він богозневажив! Нащо нам іще свідки потрібні? Ось ви чули тепер Його богозневагу! Як вам іздається? Вони ж відповіли та сказали: Повинен умерти!»
Ісусова відповідь була на стільки прямою, на скільки це взагалі було можливо. Після цих слів Первосвященик мав або впасти перед Ним на коліна, або зробити, те, що він і зробив – назвати Ісуса шахраєм. Більше не було смислу гратися в правосуддя і викликати свідків. Не потрібно було навіть голосувати. Все було вирішене наперед: «Повинен умерти!»
Що в цей час робив Петро? Петро перед домом сидів на подвір’ї. Не так давно, кілька годин тому, він присягався, що готовий піти на смерть за Христа. Але на подвір’я первосвященика він прийшов не для того, щоб покласти своє життя. А для того, щоб бачити кінець. Тому, коли, його запитали чи він не один із Христових учнів, він відрікся: «не знаю Цього Чоловіка!…» (72). Після того, як Петро зрікся Христа тричі, заспівав півень. І згадав Петро сказане слово Ісусове. І, вийшовши звідти, він гірко заплакав… За легендою, все своє життя Петро не міг чути співу півня без того, щоб заплакати.
Цей спів півня нагадав Петру слово Христове. Цей спів нагадав Петру любов Христа. Петро не знав себе, але Ісус добре знав його. І навіть при цьому, не дивлячись на це, продовжував любити його і молитися за нього.
Чому Петро впав? – проста відповідь: тому що він був грішником. Ми легко можемо впізнати в Петрові себе. Так само, як він ми зарікаємося уникати гріха, але раз за разом падаємо, повертаємося до тих самих справ, яких самі соромимося. Але з благодаті Своєї Господь дає нам згадати Його слово і перед Його словом покаятися. І знову прийти до Нього. І вірувати в Нього. Бо наше спасіння не в силі наших обіцянок, а в обітниці Божій. Бо наше спасіння не в силі нашої вірності, а у вірності Бога, який віддав Сина Свого на Хрест за наші гріхи.
Інша проста відповідь – бо він не молився. Ісус переміг в молитві і зараз залишився невідступним в Своєму рішенні. Петро не молився і впав. Молитва справді дає укріплення нашій вірі і духу, щоб ми могли протистати дияволу і спокусам і перемогти. Через п’ятдесят днів цей самий Петро після спільної молитви з учнями прийме Духа Святого і свідчитиме не перед служницею, а перед тисячами юдеїв, а потім і навіть перед тим самим синедріоном, що цей Ісус є Господь і Христос. Тож «Пильнуйте й моліться, щоб не впасти на спробу» (41) закликає нас слово Боже.
Проблема простих відповідей в тому, що вони породжують все нові і нові питання і перестають бути простими. Ми не знайдемо вирішення цих проблем і питань в Петрові чи в самих собі. Бо це вирішення в Ісусі Христі. В усій цій круговерті подій і в наших життях – Він єдиний, хто справді знає, що відбувається. Він єдиний – тверда скеля, на якій ми можемо стояти. Він єдиний вірний. В Ньому одному спасіння.
Тож нехай Господь помилує нас, щоб нам вірувати в цього Христа, Сина Божого, якому дана вся влада на небі і на землі. Сьогодні нехай Господь помилує нас, щоб нам пам’ятати Його слово і перед словом Його завжди покаятися. Сьогодні прийди до Нього. Сьогодні впокорись Тому, хто поставлений над усім всесвітом, щоб бути Царем і Спасителем.
(п. Йонатан)