Вивчення Біблії: Проповідь “Бо надіюсь на Тебе” (Псалом 24)
“БО НАДІЮСЬ НА ТЕБЕ”
Псалом 24
Ключовий вірш 24:21 : “Невинність та правда нехай оточа́ють мене, бо наді́юсь на Тебе!”
Сьогоднішній Пс. написав цар Давид. У ньому він відкриває нам своє серце. Звичайно, немає ніяких фотографій Давида, проте, я гадаю, якби ми поглянули на нього, то ззовні побачили б самого звичайного чоловіка. А яким Давид був зсередини? Ми маємо згадати, ким був Давид. Він не лише був царем, воїном і багатою людиною. Він був предком Ісуса Христа! Його царство стало прообразом того Царства, яке має утвердити Бог. Через Давида Бог передав людям Своє слово. Давид, нащадок Авраама, став джерелом благословення для багатьох народів, як Бог і обіцяв Аврааму. Тому, якщо ми хочемо зростати духовно, а, звичайно, Бог кличе нас до цього, ми маємо навчатися у Давида.
Це досить великий Пс., і я виділю тут кілька речей, які він відкриває про Давида.
Перше, Давида був покірним перед Богом. Звернемося до вірша 9: “Він прова́дить покірних у правді, і лагі́дних навчає дороги Своєї!” Аврелій Августин у листі до Діоскура писав, що для слідування за Христом потрібні, по-перше, покора, по-друге, покоре, і по-третє, покора. Він писав, що якщо ми не навчимося покорі, то зійдемо із шляху через гордість та самонадіяність. Давид встояв як цар до кінця в першу і останню чергу завдяки покорі перед Богом. Звичайно, для нього не так легко було стати царем. Ми знаємо, скільки його переслідував цар Саул. Та насправді ще важче для Давида було втриматися на царстві. Самі тяжкі гріхи Давид вчинив не коли ще не був царем, а коли вже став царем. Недостатньо гарно почати, потрібно ще й гарно закінчити. Його попередник Саул напочатку свого царства виглядав скромним. Але коли він здобув владу і славу, то став гордим. Він не послухав пророка Самуїла і приніс жертви Богові сам. Тоді Бог вирішив змістити Саула і помазав на царство Давида. Але Саул не прийняв цієї Божої волі, і почав переслідувати Давида, щоб погубити його. Кінець Саула був сумним. На відміну від Саула Давид встояв. Але він не став покірним автоматично. Бог багато років навчав його покірності. Через різні невдачі у житті та небезпеки Бог навчав Давида, що навіть такий гарний юнак як Давид, навіть такий могутній та сміливий воїн як Давид, улюбленець жінок, які співали йому пісні у хороводах та гроза ворогів без Бога не значить нічого. За багато років тренувань Давид вчився покірності. Він каже:
1 … До Тебе підно́шу я, Господи, душу свою,
2 Боже мій, я на Тебе наді́юсь, — нехай же я не засоро́млюсь, нехай не радіють мої вороги ради мене!
Давид розумів, що якщо Бог не допоможе йому, то йому кінець. Коли Давид став царем і його царство укріпилося, він згрішив з Вірсавією та вбив її чоловіка. Тоді Бог послав до нього пророка Натана і дорікнув йому. Давид не сказав йому: “Хто ти такий і яке право ти маєш дорікати мені, цареві?” Давид усвідомив свій гріх, упокорився перед Богом і розкаявся. Ці довгі років, які Давид втікав від царя Саула, на перший погляд видаються вирваними із життя роками. Але це були дуже дорогоцінні роки в життя Давида, тому що у цей час він вивчив дуже цінний урок – урок покори перед Богом.
Друге, Давид боявся Господа. Звернемося до 12-го вірша: “Хто то́й чоловік, що боїться він Господа? — Він наставить його на доро́гу, котру має ви́брати”. Ключове питання тут: “Що означає “боятися Господа?”” Спеціалісти по Біблії кажуть, що тут слово “боятися” не так легко перевести. “Боятися Бога” не означає мати якийсь тваринний страх, як ми боїмося ядерного вибуху. Тут “боятися Бога” – це благоговіти перед Ним, це бачити Його велич, красу, могутність, любов і стояти перед Ним у повному захопленні. Це як вибратися на вершину Говерли, обернутися навколо і сказати: “Боже, яка то краса!” Тобто іноді ми благоговіємо перед красою Божого творіння – як то Говерла, чи схили Дніпра, однак не бачимо краси Творця, краси і величі самого Бога, який створив цю природу. Коли ж Давид приходив у Божу присутність, то Він бачив цю Божу велич, і він приходив зі страхом Божим. Рідко можна почути, що комусь не подобається гарна природа. Люди намагаються подорожувати, поселитися десь біля лісу, чи річки, чи гір. Але часто можна почути, як комусь не подобається богослужіння. Вони скаржаться на скучну проповідь, на якій можна заснути, чи що на хвалі одні й ті самі пісні. Звичайно ми стараємося готувати проповіді і хвалу, але головне в богослужінні – це не послухати проповідь. Ми можемо знайти і послухати безліч проповідей в Інтернеті, але це буде богослужіння Богослужіння – це мати зустріч із живим Богом. Ми приходимо на богослужінні не послухати проповідь, а мати зустріч із живим Богом. В українського гурту “Друга ріка” є пісня “Чи ти почув”, присвячена героїчному Маріуполю. Там є такі слова:
Чи ти коли небудь бачив, як сідає сонце…
Чи ти коли небудь чув як літають бджоли…
Чи ти бачив як ростуть та сміються діти…
Як ростуть в містах, як пахнуть квіти…
Бо якщо ти не чув і не бачив, тоді ти і не жив.
Це зрозуміло. Якщо людина каже що жила, але не бачила і не чула цього всього, то можна засумніватися в тому, що дійсно вона жила. І тут хочеться запитати християн: “А чи знаєте ви, що таке Богослужіння?” “Чи маєте Ви щонеділі зустріч із живим Богом”? Бо якщо ні, то в чому тоді Ваше християнство? Давид приходив до Бога із благоговінням, він знав живого Бога і сердечно служив Йому. І Бог щедро нагородив його через це. Подивіться на 12-14:
12 Хто то́й чоловік, що боїться він Господа? — Він наставить його на доро́гу, котру має ви́брати:
13 душа його жи́тиме в щасті, і насіння його вспадку́е землю!
Бог направляв Давида. Давид прожив довге щасливе життя. Але не лише це. Зверніть увагу на 14-ий вірш:
14 При́язнь Господня до тих, хто боїться Його́, і Сві́й заповіт Він звісти́ть їм.
“Приязнь” – це дружба. Таким людям Бог пропонує Свою дружбу. Ви знаєте, наскільки важливо мати хоча б одного хорошого друга. А тут дружбу пропонує Сам Бог. Бог відкриває такій людині свої секрети, і дає розуміння Свого слова. Бог дає такі знання, які неможливо здобути через навчання в університетах. Ап. Петро в 1 Кор.2:14 сказав:
14 А люди́на тіле́сна не приймає речей, що від Божого Духа, бо їй це глупо́та, і вона зрозуміти їх не може, бо вони розуміються тільки духовно.
Це знання, які можна здобути лише коли ти живеш та ходиш у Божому страху.
Третє, Давид надіявся на Бога. Подивіться на 21-ий вірш:
21 Невинність та правда нехай оточа́ють мене, бо наді́юсь на Тебе!
Що означає “надіятись на Бога”? Це означає надіятися на Бога у важких ситуаціях. Давид це пояснює у віршах 16-18:
16 Оберни́ся до мене й помилуй мене, — я ж бо самі́тний та бідний!
17 Муки серця мого поширились, — ви́зволь мене з моїх у́тисків!
18 Подивися на горе моє та на му́ку мою, — і прости всі гріхи́ мої!
Ми не знаємо конкретних причин цих страждань Давида. Можливо, Давид страждав, тому що згрішив. А можливо, Давид страждав, тому що жив у грішному світі серед грішних людей і щоденно стикався із жахливими проявами гріха. Але незалежно від причини страждань, Давид просив Бога допомогти йому. І коли в таких труднощах Давид надіявся на Бога, через це він зростав духовно.
Ап. Петро у 2 Пет.1:5-7 говорить:
5 Тому́ докладіть до цього всю пильність, і покажіть у вашій вірі чесно́ту, а в чесно́ті — пізна́ння,
6 а в пізнанні — стри́мання, а в стри́манні — терпеливість, а в терпеливості — благоче́стя,
7 а в благочесті — брате́рство, а в братерстві — любов.
Петро пише: “Тому́ докладіть до цього всю пильність, і покажіть у вашій вірі ”. Що тут каже Петро? Що віра – це лише початок. Далі потрібно докласти зусиль і зростати, поки віра не принесе плоди. І Петро приводить деякі з них: чеснота, пізнання, стримання, терпеливість, благочестя, братерство, любов. Останній плід – це, звичайно, любов. Ми можемо сказати, що любов включає усі ці плоди. Ми маємо зростати, поки ми не зможемо любити по-справжньому – любити Бога і любити наших ближніх.
Коли приходять труднощі та невдачі в наше життя, а у цьому світі їх не уникнути, у нас є два варіанти. Перший, це злитися, це скаржитися та звинувачувати в цьому оточуючих людей. Так ми нічому не вчимося, і це шлях саморуйнування. Другий – це звернутися до Бога. І тоді ми будемо навчатися та зростати у Христі. І втішна звістка полягає в тому, що самі важливі уроки ми виносимо з труднощів і страждань. Так, ми не любимо ні труднощів ні страждань. Я особисто люблю навчатися у спокійній академічній атмосфері. Але так у житті постійно не виходить. І тому нам потрібно навчатися на тому, що ми маємо.
Сам Ісус Христос обрав Своїми учнями людей, які були здатні навчатися. Петро, скажімо, один з Дванадцяти учнів – це гарний тому приклад. Напочатку Петро був дуже самовпевненим. Хоча Ісус попередив, що всі учні зречуться Його, Петро відповів: “Якби й усі спокусились про Тебе, – я не спокушуся ніколи”. (Мт.26:33) Однак коли Ісуса арештували, Петро відрікся від Нього тричі. Потім заспівав півень, Петро усвідомив свій гріх і гірко заплакав. Так, Петро був слабким, як і всі ми, він боявся за своє життя, він не хотів ризикувати та страждати. Однак Петро був здатним до навчання. І на все подальне життя Петро засвоїв цей гіркий урок. Хоча і в подальшому, після смерті та воскресіння Ісуса, його життю постійно загрожувала небезпека, ми ніде не бачимо, що він знову і знову зрікається Ісуса. Навпаки, Петро стояв твердо, як камінь, і не зрікся Христа навіть перед своєю мученичеською смертю. Ба більше, він міг тепер зміцняти інших християн, які страждали через переслідування, говорячи їм: “… ви – вибраний рід, священство царське, народ святий…” (1 Пет.1:9)
Таким чином, в сьогоднішньому слові ми побачили серце Давида – серце духовно зрілої людини. Ми побачили його покору перед Богом, його страх Божий, такий благоговійний дух, з яким Давид приходив у Божу присутність, та його надію на Бога. Давид не одразу здобув ці якості. Давид навчився їм. Часто через досить важкі та гіркі уроки життя. Кажуть, що людина, яка постійно навчається сама небезпечна – у хорошому розмінні – то що вона постійно чомусь навчається та зростає через це, і з часом переганяє людину, яка не вчиться нічому. Бог кличе нас до духовної зрілості, на вершині якої знаходиться любов: любов до Бога та любов до свого ближнього. Любі брати та сестри, хай Господь допоможе Вам не лишатися немовлятами у Христі, а зростати у дорослих чоловіків та жінок віри.
(п. Яків)