1 Самуїла 15:1-35

Уривок, який ми вивчаємо сьогодні завершує велику частину книги присвяченій життю царя Саула. Звичайно, він нікуди не пропадає і ми і далі будемо зустрічати його в наступних уривках. Однак, вже в наступному розділі Саул перестає бути центральною фігурою оповідання. Головний фокус книги зсувається на наступного царя, Давида, а Саул починає відігравати другорядну роль, стає частиною декорацій в новій історії.

Також, сьогоднішній уривок багато в чому схожий на той, який ми вивчали два тижні тому, де Саул не дочекався Самуїла і вчинив нерозумно. В цьому уривку знову ми бачимо, як Саул не послухався Божого наказу. Знову Самуїл проголошує, що Бог забере в нього царства і віддасть його комусь кращому. Хтось може подумати: «навіщо автор знову підіймає цю тему? Ми вже зрозуміли, що не коритись Божому слову – це нерозумно».

Тому я, по-перше, хочу запитати: «чи дійсно ми це зрозуміли?» А по-друге, хочу відмітити, що не дивлячись на подібність, сьогоднішній уривок заохочує нас трішки більше подумати: чому ми не слухаємо Божого слова і поміркувати про наші цінності і мотиви. Нехай Господь благословить нас зараз, зробить наші серця м’якими, а розум гострим і уважним до Божого слова.

Подивіться вірші 1-3: «Якось Самуїл сказав Саулові: Господь колись послав мене, аби помазати тебе царем над Його народом, Ізраїлем, тому зараз вислухай Господнє доручення. Так говорить Господь Саваот: Я вирішив покарати Амалека за те, що він учинив Ізраїлеві, перешкоджаючи йому дорогою, коли той вийшов з Єгипту. Тому зараз іди й відплати Амалеку, прирікши під закляття все, що є в нього. Не повинно бути пощади нікому, – маєш знищити чоловіків і жінок, дітей і немовлят, волів і овець, верблюдів й ослів!»

Тут ми бачимо, як Бог через пророка наказує Саулу здійснити суд над амалекітянцями і повністю стерти цей народ з землі. Те, що мав здійснити Саул в сучасному світі назвали б геноцидом. Дуже дивно чути таке повеління від Бога. Звичайно, в нас виникає запитання: ким були амалекітянці і чому Бог видав Саулу такий дивний наказ?

Насправді, амалекітянці були дальніми родичами євреїв. Це плем’я походило від Ісава, сина Ісаака і брата Якова. Не дивлячись на дальню спорідненість, амалекітянці з євреями ніколи не були друзями. Вони жили, як пірати і заробляли на життя розбоєм і грабіжництвом. Однак Бог посилає Саула на війну не лише тому, що амалекітянці були поганими людьми. Бог хоче судити цей народ за те, що вони зробили раніше, в часи Виходу.

Про це ми можемо прочитати в книзі Повт.25:17-18 «Пам’ятай, що з тобою вчинив Амалек під час подорожі, коли ти вийшов з Єгипту, – як він напав на тебе в дорозі, коли ти був знесилений та втомлений. Він не побоявся Бога й повбивав у тебе всіх ослаблених, що відстали позаду тебе»

Амалекітянці не мали великого війська. Вони не могли воювати з Ізраїлем та і не збиралися. Але вони не могли втратити нагоди поживитися за рахунок слабшого. Тому нападали на тих відстав від основної маси людей, на тих, хто ослаб в дорозі, грабували і займалися мародерством. І вони не побоялися Бога робити таке велике зло.

Божий справедливий суд над ними здійснився не миттєво. Бог не діє, як «миттєва карма». На той час міра їхнього беззаконня ще не сповнилася. Але їхнє зло не можна було забути. Тому Бог каже: «коли Господь, твій Бог, дасть тобі відпочинок від усіх оточуючих тебе ворогів у тому краю, який Господь, твій Бог, дає тобі в спадщину і володіння ним, то зітреш з-під небес пам’ять Амалека. Не забудь!» (Повт.25:19). Зараз через Саула Бог хотів здійснити Своє правосуддя. Тому Саул мав збиратися на війну.

Сьогодні в українському суспільстві запит на справедливість, як ніколи великий. Щодня ми стаємо свідками біди, руйнування, незаслужених страждань. Люди втрачають своє майно, близьких, гинуть діти. Ми бачимо непокаране зло і запитуємо: «чи є ще в цьому світі місце справедливості?», «коли ці злочинці будуть покарані?»

Цей уривок нагадує нам, що Бог – справедливий. Він – батько сиротам, захисник вдовицям і притулок приходьку. Бог Сам асоціює, пов’язує Себе з тими, хто слабкий, з тими хто страждає несправедливо. Він – ворог, месник і суддя тим, хто проливає невинну кров, тим, хто тисне слабшого і пригноблює вбогого. Звичайно, Божа справедливість – відновлююча і зцілююча. Він не хоче смерті безбожного. Але той, хто вирішує залишитися у своєму злі зустрінеться з Божим гнівом раніш чи пізніш. Бог не забуде.

Як Саул виконав Божий наказ? Ми читаємо про це у віршах 4-9. Саул зібрав військо, розпочав війну і переміг. Він знищив амалекітянців, – від Хавіли і аж до Шура, що межує з Єгиптом. Однак «Саул зі своїм військом пощадили Аґаґа, як і усе найкраще з дрібної і великої худоби, – особливо вгодованих овець; так само й усе краще з майна, не захотіли прирікати під закляття. Знищили лише маловартісне й незначне» (9).

Божий наказ був простий і недвозначний: ви маєте знищити усе, стерти навіть пам’ять про Амалека з-під небес. Ця війна мала стати уособленням Божого суду. Бог посилає Саула не для того, щоб він розширив свою владу, не для того, щоб завоював якісь землі, не для того, щоб він збагатів бодай на копійку. Дійсно, люди розпочинають війни заради влади, заради збагачення і слави. Але ця війна – щоб виявити Божу справедливість. Натомість Саул перетворив її на звичайний грабіжницький набіг.

У вірші 19 Самуїл каже: «Чому ж ти не послухався Господнього доручення й накинувся грабувати? Адже таким чином ти скоїв злочин перед Господом». Чому ж Саул не послухався Господнього доручення? Що ним керувало? Якщо коротко, то це: бажання слави, бажання влади і жадібність. Це дуже добре видно з подальших Саулових слів та вчинків. Що найперше зробив Саул після перемоги?

Подивіться вірш 12: «А рано-вранці Самуїл устав і пішов назустріч Саулові. Тим часом Самуїлові повідомили, мовляв: Саул ходив у Кармел, аби там спорудити собі пам’ятник, а повертаючись, звернув і спустився до Ґілґала».

В попередньому, 11му вірші ми бачимо Бога, який шкодує, що призначив Саула царем: «адже він відвернувся від Моєї дороги й не виконує Моїх повелінь», — каже Бог. Ми бачимо Самуїла, який цілу ніч молиться сповнений через Саула гіркоти і гніву. І ми бачимо Саула, який собою дуже задоволений. Такий задоволений, що він ставить собі пам’ятник. Ось який він задоволений.

Подумайте ось про що: те, що зовні виглядало, як тріумф і перемога, насправді було поразкою, повний провал. Так, Саул дещо зробив і він зробив це добре, але він зробив зовсім не те, що Бог йому доручив. Часто люди сприймають зовнішній успіх, як ознаку Божого схвалення, ознаку Його благословення, а поразку, як ознаку Його невдоволення. Насправді ж наші життя можуть бути сповнені успіхів, які взагалі не догоджають Богу, і навіть більше, засмучують Його, тому що ми шукаємо свого, а не Божого.

Американський євангеліст ХІХ ст., Дуайт Муді казав: «найбільше ми маємо боятися не невдачі, а того, що досягнемо успіху в речах, які не мають жодної цінності».

В Писанні ми маємо приклад іншого Саула (ап. Павло). В якийсь момент свого життя він озирнувся навколо і те, що він побачив не виглядало, як успіх. Взагалі. Він був старий. Він сидів у в’язниці за проповідь Євангелії. Більшість його друзів і співробітників покинули його. Але він писав своєму любому учню, Тимофію: «…я вже стаю жертвою, і настає час мого відходу. Я звершив добрий подвиг, свій біг закінчив, віру зберіг. А тепер приготовлено мені вінець праведності, який того дня дасть мені Господь, справедливий Суддя, і не лише мені, а й усім, хто полюбив Його прихід» (2Тим.4:6-8).

Ап. Павло, чи не найбільше потрудився заради Євангелії, але його не цікавила людська слава чи пам’ятники. Він хотів отримати вінець праведності з Господніх рук. А чого бажаєте ви, брати і сестри? Чи догоджає те, що я зараз роблю Богу? Чи виконую я Його волю, чи просто тішу самого себе, наповнюю своє життя речами, які, насправді, нікому не потрібні? Це питання, на які ми маємо дати чесну відповідь. Принаймні самі собі.

Чому Саул пощадив царя Амалеку? Яку користь він міг отримати від нього? – насправді, ніякої. Єдина причина – тішити своє самолюбство і хизуватися владою. Це була досить поширена в ті часи практика. Царю підкореного народу зберігали життя для того, щоб час якогось бенкету його можна було вивести з в’язниці і насміхатися.

В 17му вірші Самуїл каже Саулові: «Хоч ти й вважав себе незначним, ти став володарем племен Ізраїлю! Господь навіть тебе помазав царем над Ізраїлем!»

Пам’ятаєте, коли Самуїл хотів проголосити Саула царем, той ховався посеред речей. Коли Самуїл казав: «Хіба не тобі та твоїй родині належить усе найкраще в Ізраїлі?!» Саул відповів: «Я всього лише є сином веніямінця й належу до найменшого з Ізраїлевих племен; до того ж моя родина найменша з усіх…» Саул був ніким, але Господь
помазав його бути володарем над Своїм народом, надзвичайно звеличив його, віддав йому все найкраще в Ізраїлі, але тепер Саулові здавалося цього замало. І це також про цінності.

В 1Пет.2:9-10 Петро каже гнаним, розпорошеним і відкинутим віруючим: «А ви –рід вибраний, царське священство, святий народ, придбаний, аби звіщати чесноти Того, Хто вас покликав із темряви до дивного Його світла. Ви колись були «ненарод», а тепер народ Божий; ви колись були «непомилувані», а тепер ви помилувані».

Дуже часто віруючі не виглядають в цьому світі, як хтось значимий. Тому рано чи пізно в кожного з нас виникає питання: яке визнання для мене дійсно має цінність і значення? Визнання від людей, чи визнання від Бога?
Чи достатньо мені того багатства слави і милості, які я отримав в Ісусі, чи мені, як Саулу, потрібні ще якісь зовнішні засоби, щоб відчути свою значимість? (повага колег, популярність серед однолітків, багато переглядів в соц.мережах і т.д.)

Ми ніколи не зможемо цілковито довіритися Божому слову, коритися Йому і виконувати Його волю, якщо схвалення шукаємо не від Бога, а від людей. Нехай Господь помилує нас і допоможе шукати тієї слави, яка від одного Бога, щоб виконати Його волю в своєму житті (Ів.5:44). Амінь!

Подивіться вірші 13-15: «Коли ж Самуїл прийшов до Саула, то Саул йому сказав: Благословенний ти Господом! Я виконав Господній наказ! Але Самуїл сказав: А що це за мекання овець доноситься до мого слуху, та ревіння худоби я чую? А Саул відповів: Припровадили їх від амалекітянців…, адже народ пощадив найкращих з
овець і худоби, аби принести в жертву Господу, твоєму Богові, а все решту ми віддали під закляття».

Даючи вказівку Саулу, Бог наказав знищити в Амалека все, навіть худобу. Коли Саул з військом кинулися грабувати, вони знищили все маловартісне, а решту пригнали в Ґілґал. Чому вони так зробили? Ми вже говорили раніше, що в ті часи люди жили дуже бідно. Сучасні люди мають доступ до більших благ, ніж мали царі тоді. Багатство людини вимірювалося кількістю худоби, якою вона володіє. Пригадайте книгу Йова. Коли нам повідомляється на скільки багатим він був, автор просто перераховує його численні стада овець, верблюдів та ослів.

Бог наказав піддати закляттю усю амалекітянську худобу. Що це значить? – це значить, що вона мала бути просто знищена. Цих тварин потрібно було вбити без будь якої користі для євреїв. Не для того, щоб принести їх в жертву, не для того, щоб з’їсти м’ясо чи заготовити шкіри. Ні! Просто знищити.

Звичайно, це виглядало для них як неймовірне марнотратство. Палити піч пачками доларів виглядає не так марнотратно, бо ти принаймні отримуєш тепло (не знаю, правда, на скільки добре вони горять ). В євреїв просто рука не піднялась то зробити. У вірші 24, Саул каже, що не виконав Божого наказу тому що побоявся народу. Люди відмовлялися вбивати тварин і Саул не мав жодного аргументу, щоб їх переконати. Він і сам не розумів, навіщо це робити. Тому він каже: дійсно, Бог наказав знищити цих тварин, але я придумав кращий план: ми принесемо їх в жертву твоєму Богу.

Що відповідає Самуїл? Подивіться вірші 22-23: «Тоді Самуїл промовив: Хіба Господу приємніші всепалення і жертви, ніж послух Господньому слову?  Запам’ятай: Послух кращий за жертву, й покірливість краща за баранячий жир! Адже непокірність – такий же гріх, як чаклунство, а свавілля, – як злочин ідолопоклонства. За те, що ти відкинув Господнє слово, то й Господь відкинув тебе, щоб ти не був царем».

Саул хотів принести Богу велику жертву, але Бог не хотів жертви. Бог хотів самого Саула, його відданості, його серця. Богу не потрібні наші жертви. Він не потребує служіння людських рук, Він не потребує нічого, оскільки Сам дає всім життя, дихання й усе, — каже Павло в своїй знаменитій проповіді в Ареопазі (Дії 17:25). Від того, що ми щось робимо чи не робимо, Бог не збідніє і не збагатиться. Своїх цілей Він може досягти і без нас. Диво в тому, що Він хоче діяти через нас: в створений світ поміщає людину, Свій образ, наділяє нас здібностями і повноваженнями і дає місію.

Директору підприємства не важливі твої мотиви, йому важливо, щоб робота була зроблена. Але для Бога має значення наше серце. Покірність в сучасному світі не вважається чеснотою. Усі хочуть бути успішними, розумними і незалежними. Непокірність не здається нам такою вже й великою проблемою. Але Боже слово каже нам сьогодні: «Запам’ятай: Послух (Божому слову) кращий за жертву, й покірливість краща за баранячий жир! Адже непокірність – такий же гріх, як чаклунство, а свавілля, – як злочин ідолопоклонства». Амінь! Нехай Господь допоможе нам любити Його і Його слово, знати Його волю і виконувати її.

Кінець цього розділу дуже сумний. Саул тут має дійсно жалюгідний вигляд. Він переміг у війні, але програв головну битву свого життя: битву за послух Божому слову. Замість того, щоб розкаятися, він у відчаї хапається за Самуїловий одяг, щоб той не пішов, щоб той хоча б напоказ, перед старійшинами вшанував його і не зіпсував тріумфу. Вірш 35 каже: «З того часу Самуїл більше не зустрічався з Саулом аж до своєї смерті, хоча й Самуїл уболівав за Саулом. А Господь жалкував, що поставив Саула царем над Ізраїлем».

Нехай Господь помилує нас і навчить втішатися і бути задоволеними тим багатством милості і любові, які Він виявив нам в Ісусі Христі, шукати не схвалення від цього світу, а вінця, який Господь приготував усім, хто полюбив Його прихід, цінувати Боже слово більше за усі матеріальні надбання цього світу. Бути покірними і угодними Йому.