1Самуїла 17:1-37

Є в Біблії історії, про які чули усі, навіть ті хто ніколи Біблію не читав. Історія про битву молодого Давида з велетнем Голіафом – одна з них. Фразу «Давид і Голіаф» часто вживають в ситуаціях, коли хтось невеликий чи завідомо слабший всупереч обставинам перемагає значно більшого і сильнішого супротивника.

Останнім часом цю фразу часто використовують в зв’язку з російсько-українською війною. Адже всупереч очікуванням багатьох, Україна все ще є і українці все ще протистоять натиску страшного, закованого в броню і озброєного до зубів монстра, яким сьогодні є росія.

Історія про Давида і Голіафа – найдовша з усіх оповідей в книзі Самуїла (тому ми розбили її на дві частини). Вона містить найдовшу та найяскравішу промову одного з ворогів Ізраїлю. Пильна увага тут приділяється деталям: ми знаємо скільки сирів батько Давида передав тисяцькому, скільки камінців Давид дістав з потоку, який зріст
мав Голіаф і як був озброєний і т.д. Усі ці деталі вповільнюють читача, щоб ми могли поміркувати над цією історією, щоб нам було легше запам’ятати її і щоб ми навчилися з неї чогось важливого.

І тут важливо сказати ще одну річ. Коли ми читаємо цей розділ, нам хочеться асоціювати себе з Давидом, навчитися його ноу-хау, як перемагати різні страхи і обставини життя. І нам дійсно є чого навчитися в нього. Однак важливо пам’ятати, що в цій історії Давид перш за все постає перед нами, як праобраз Христа. Хоча віра Давида, його характер, його пастирський досвід… хоча усе це відіграло важливу роль в його успіху, та все ж його перемога – це в першу чергу результат того, що Дух Божий перебував на ньому і спрямовував його. Ця історія навчає, що наша віра, побожність та мужність – це результат життя скерованого Духом Божим. Нехай Господь помилує нас зараз і відкриє нам розум і серце, щоб ми розуміли Його слово, вірили і корились йому.

Давайте звернемося до уривка. Вірші 1-3 розповідають про чергову спробу филистимців підкорити собі Ізраїль. Знову вони зібрали велике військо аби розпочати бойові дії. Цього разу Саул був напоготові і також зібрав чималу армію. І ось дві армії вистроїлися в бойові порядки одна напроти одної в долині Дуба.

Раніше євреї не представляли для филистимців великої загрози, тому вони просто йшли в бій. Не думали довго. Але цього разу сили були приблизно рівні. Характер місцевості був такий, що хто б не почав атаку, він буде в програші. Спершу він мав би спуститися в долину, а потім рухатися вгору, а це програшна позиція. Отже ніхто не поспішав напасти першим. Тоді в таборі филистимців визрів інший план.

Подивіться вірші 4-9. Суть цього плану полягала в тому, що не потрібно битися армія на армію. В ті часи люди вірили, що перемога в битві визначається не стільки підготовкою воїнів чи талантами полководців, скільки силою та підтримкою богів, яким ці народи служили. А отже коли ситуація патова, як от зараз, боги можуть виявити свою волю і через поєдинок представників ворожих армій. Чий представник виграє, та армія забирає все.

Ця пропозиція Голіафа би не така вже й погана, якби від филистимців бився хтось інший. Але не Голіаф. Автор не дарма так старається, описуючи нам його. Голіаф був справжнім велетнем. Найвища людина записана в книзі рекордів Гіннеса мала зріст – 272см. Але він був ще більший – десь під 3м зросту. Весь закутий у броню вагою 60кг, озброєний важким списом і залізним мечем з щитоносцем попереду, він виглядав, як танк, як один з легендарних царів-велетнів минулого, які колись жили в цій місцевості. Здавалося, жодна людська зброя не зможе вразити такого бійця.

Більш того, Голіаф тут названий єдиноборцем. Тобто він усе життя, з юності тренувався битися сам-на-сам. Не дивно, що ніхто не хотів з ним змагатися. Голіаф добре знав, який ефект спричиняє його поява в повному бойовому
обладунку. Він не просто кидав виклик, він знущався і насміхався з ізраїльського війська: «Для чого ви вишукувались для бою? Я – филистимець, а ви – слуги Саула!… Оце я сьогодні зганьблю Ізраїльське військо, дайте мені лише чоловіка для двобою!»

«Почувши слова филистимця, Саул і весь Ізраїль занепали духом і дуже злякались» каже 11 вірш. Колись, на самому початку свого правління Саул почув новину про амонійця Нахаша, який хотів захопити одне з Ізраїлевих міст і кожному мешканцю вибрати око і таким чином навести ганьбу на Ізраїль. Коли він почув це, на нього зійшов Дух Господній, він запалав гнівом і хоча в нього не було ніякого бойового досвіду, не було навченої армії і зброї, він пішов і за ним пішов весь Ізраїль і Бог дав їм перемогу.

Тепер в Саула була велика армія і зброя. Він сам мав великий досвід ведення війни, але Бог відвернувся від нього, Господній Дух відійшов від нього і він повністю занепав, був паралізований, був скований страхом, а разом з ним і усе його військо. Впродовж 40 днів Голіаф двічі на день виходив і насміхався з ізраїльського війська і ніхто не наважився відповісти йому.

Колись старійшини Ізраїлю прийшли до Самуїла і вимагали в нього царя, як в усіх народів. Коли він показав їм Саула, вони були в захваті, адже Саул був високий і гарний. Але ця історія добре показує, що стається, коли ти покладаєшся на речі цього світу. Раніш чи пізніш ти зустрінеш когось вищого, багатшого, розумнішого і талановитішого і тобі не буде чого протиставити йому. Але той, хто покладається на Господа, не буде засоромлений (Рим.10:11). Амінь!

У віршах 12-19 автор представляє нам головного героя цієї історії – Давида. Ми вже чули про велику родину Єссея в минулому розділі. Але тут нам, по-перше, повідомляється яким чином Давид знову опинився вдома. Виявляється, він не був з Саулом весь час. Він не раз ходив і повертався від Саула аби доглядати отару свого батька у Вифлиємі. Вочевидь Саул не так вже й часто слухав Давидову музику чи потребував його послуг, як зброєносця. При зустрічі, він не впізнає Давида.

Тут, до речі, добре видно скромність Давида. Ані Самуїлове помазання, ані придворна посада не зробили його гордим. Він не сказав: самі пасіть своїх овець, в мене є важливіші справи. Він продовжував допомагати батьку, виконував його доручення і вірно стеріг свої вівці. По-друге, ми дізнаємося, яким чином Давид взагалі потрапив на поле бою. Виявляється, він там і не мав бути. Коли вранці він прокинувся, в нього і на думці не було вбивати якихось велетнів. Якби він знав, що йому готує цей день, можливо він би більше часу присвятив підготовці. Можливо, він потренувався би кидати камінь з пращі. Або він більше часу присвятив би ранковій молитві. Та він не знав. Так само, як і ми не знаємо, з чим зустрінемося сьогодні. Ми щось плануємо собі, але далеко не усі наші плани здійснюються, правда?

Боже провидіння розпорядилося так, що троє його братів були в Сауловому війську і турботливий батько відправив молодшого сина до них з домашньою їжею. Коли Давид прибув до табору, війська саме шикувалися. Тому Давид, залишивши свої клунки в сторожа обозу, побіг до передової шеренги. Він був молодий хлопець,
йому було цікаво подивитися на військо, побачити давніх ворогів Ізраїлю филистимців ну і все, що з цим пов’язано.

Саме в цей час з филистимських рядів виступив той самий филистимець-єдиноборець з Ґата на ім’я Голіаф, й почав вигукувати ті самі образливі слова, так що його почув і Давид. Давид побачив, як перед Голіафом ізраїльські чоловіки розбігаються в переляку, як діти. І якою є реакція Давида? Він так само наляканий, як інші? – ні! Давид не наляканий, він здивований.

Подивіться вірші 25-27. Знаєте, в 22му році, коли почалося повномасштабне вторгнення, багато людей, чоловіків і жінок, залишили своє цивільне життя і пішли до війська добровольцями. Дехто з моїх друзів також пішов. Також знаєте, що військові отримують якусь платню. Так от дехто з тих, хто пішов добровольцями, коли вперше отримали гроші, були здивовані. Не розміром зарплати, ні, а її наявністю. Типу: «за це що, ще й платять?» Вони пішли не за гроші, а тому, що вважали це правильним і необхідним.

Схожий подив ми бачимо і в Давида. Лідерство Саула повністю провалилося. Він виявився не здатним якось заохотити своїх людей до боротьби. Ані власним прикладом (він сам перелякався того Голіафа), ані матеріальною вигодою. Винагорода, яку він пообіцяв переможцю була дійсно величезна: звільнення від податків, великі скарби і
ще й можливість поріднитися з царем. Але все одно ніхто не хотів йти. Давид здивований. На його думку «цей необрізаний филистимець» (так він називає Голіафа), мав би бути вбитий просто тому, що він посмів ганьбити бойові лави живого Бога. Це було би правильно. Але чомусь ніхто не виходить навіть за великі гроші.

Тут ми бачимо, як по-різному на Голіафа дивилися Саул та його військо з одного боку і Давид – з іншого. Люди, коли бачили Голіафа, бачили страшного велета, а Давид бачив «цього необрізаного филистимця». Старший брат Давида навіть дорікнув йому за такий зневажливий тон.

Саул і його військо і були тими самими зневаженими бойовими лавами живого Бога, але Бога немає ані в їхніх вчинках, ані в їхніх словах. Для них є тільки те, що вони бачать очима: ось наше військо, ось їхнє військо і ось страшний велет посередині. Все. Давид – перший в цій історії, хто дивиться на все цю ситуацію враховуючи Бога.

Для Саула Бог – це Бог Самуїла, який весь час хоче чогось незрозумілого. Але для Давида – це живий Бог, який реально присутній посеред Свого народу. Для Саула Голіаф – це страшний велет. Для Давида – він нікчемний филистимець, який насмілився відкрити свій поганий рот на Божих людей, на тих, кого Бог назвав Своїм народом. Давид не легковажить Голіафом, ні. Ми бачимо це в його наступних словах.

Коли Саул каже, що Давид не може битися з велетнем, адже він ще юнак, той відповідає: «Коли твій слуга пас вівці свого батька, бувало так, що приходив лев або ведмідь і хапав з отари овечку, то я наздоганяв його, й бив його, та виривав вівцю з його пащі! Якщо ж він кидався на мене, то я хапав його за гриву, бив його і вбивав на смерть. Тож, якщо твій слуга вбивав лева і ведмедя, то і з цим необрізаним филистимцем буде, як з одним з них! Адже він зганьбив військо живого Бога!.. Господь, Який рятував мене з могутніх лев’ячих та ведмежих лап, Він врятує мене також і від рук того филистимця!» (33-37).

Давид не каже тут: я легко справлюся з Голіафом, тому що раніше вже справлявся з левом і ведмедем. Ні. Здолати лева чи ведмедя було не просто, це – люті і небезпечні звірі, але йому вдалося, бо Господь був із ним. Давид переконаний, що Господь буде з ним і цього разу і дасть йому перемогу. Не тому, що Давид такий хороший чи вправний боєць, а тому що Господь не дозволить якомусь филистимцю ганьбити Своє ім’я.

Чого ж ми маємо навчитися з цього уривка? Насправді, тут є над чим подумати. Багато чого. Але сьогодні я б хотів зосередитися на двох речах. Перше, це те що стосується нашого практичного життя віри. Ізраїльське військо називало себе військом живого Бога. Але коли прийшов час діяти, вони застигли, вони зовсім не брали Бога,
Його реальну присутність і обіцянки в розрахунок. Їхній погляд на ось цю ситуацію нічим не відрізнявся від того, як її бачили невіруючі филистимляни. І це справді проблема.

Ми називаємо себе християнами, ми вивчаємо Біблію, ми збираємося в церкві і співаємо пісні. Це все дуже добре і правильно. Так треба робити, цим зміцняється наша віра. Питання в тому, чи діємо ми вірою в живого Бога тоді, коли це необхідно? Чи беремо ми Бога в розрахунок, як реальну силу, як Того, хто вірний Своїм обіцянкам
коли життя і обставини, чи навіть і сам диявол кидає нам виклик? А такий виклик постає перед нами чи не щодня, чи не так?

Віра Давида дуже практична: Голіаф великий і страшний, але Бог – більший за нього. Якщо Бог за мене, Голіаф нічого не зможе вдіяти. Звичайно, він навчився такої віри не в один момент. Така довіра приходить з досвідом. Коли ми вчимося довіряти Богу в малих речах, тоді можемо довіряти Йому і в більших.

Довіряти Богу свій час. В нас усіх так мало часу, правда? В підлітків – багато навчання. В тих, хто працює – багато роботи. І усі ми втомлюємося. А в церкві є зібрання, є вивчення Біблії. Коли це робити? Але правда така, що вільний час не з’явиться сам по собі, доки ти не звільниш його для Бога, доки не вирішиш довіряти свій час, навчання чи роботу Богу.

Довіряти Богу свої фінанси. Жити жертовним життям, допомагати іншим – це питання рішення і віри, а не питання зарплати. «Добропорядна людина буде сита, і хто дає напитись іншому, буде напоєний сам» обіцяє нам Боже слово в Прип.11:25. Довіряти Богу своє життя і безпеку. Як багато людей зараз сковані страхом, нічого не можуть робити. І не безпідставно. Дійсно, є чого боятися, питання, що ми робимо далі? Ми боїмося за своїх дітей, за своє життя, за майбутнє. Ці страхи сковують, забирають радість і силу. Але це диявол хоче, щоб ми жили в страху.

Росіяни хочуть, щоб ми жили в страху і нічого не робили. Але ми не повинні жити в страху, «адже Бог не дав нам духа страху, але духа сили, любові й розсудливості», — каже ап. Павло молодому Тимофію (2Тим.1:7). Ісус не обіцяє Своїм учням легкого життя, звільнення від труднощів і страждань. Він посилає Своїх учнів саме туди, де є страждання, злигодні і утиски, щоб нести любов і звільнення. Чи можемо ми бути Його учнями сьогодні? Чи можемо ми нести Євангелію, любов і зцілення людям навколо нас? Нехай помилує нас Господь і допоможе жити вірою в Нього.

Але хтось спитає: що я маю робити, якщо моя віра слабка, якщо мені не стає духу довіряти Богу? І це друге, про що я хотів подумати через цей уривок. В усьому ізраїльському війську не знайшлося жодного чоловіка, який міг би стати проти Голіафа. Голіаф кричить: дайте мені чоловіка для двобою і… нема кому вийти.

Ми слабкі і боїмося. Але Бог дає Чоловіка. Як Він в цей час дав Ізраїлю Давида, так само Він належного часу дав нам Христа, Який вийшов і бився з дияволом і переміг, щоб принести нам спасіння і життя. Коли ми невірні, Він залишається вірним. Коли ми слабкі – Він сильний. Ми можемо жити вірою не лише тому, що має приклад вірного Давида, але перш за все завдяки тому великому спасінню, яке Бог здійснив в нас через Свого Сина. Нехай Господь допоможе нам жити вірою в Ісуса Христа, який переміг гріх, сатану і смерть, який одного дня покладе усіх ворогів під ноги Свої і прийде судити живих і мертвих. Нехай Господь допоможе нам жити силою Бога, щоб не бути в страху, але з терпеливістю долати свій шлях віри для Божої слави.