1 Самуїла 1:1-28

Дякуючи Богу ми завершили вивчення 1го та 2го послань до солунян і сьогодні
починаємо вивчення наступної книги Писання – 1Самуїла. Історично та літературно 1ша та 2го Самуїлові книги були написані, як єдине оповідання.

Причина, чому ми все ж маємо дві книги – це тому, що раніше книги зберігалися у вигляді сувоїв, а ця книга була надто довгою, щоб вміститися на один сувій. Ми плануємо вивчати лише першу частину цієї книги. І, насправді, це дуже важливий і цікавий період в історії Божого народу, коли Ізраїль перестав існувати у вигляді союзу окремих племен і став єдиною державою зі столицею в Єрусалимі. Період, коли закінчився безлад часів суддів, коли «кожен робив те, що йому здавалось правильним» (Сул.21:25), і на чолі Ізраїлю постав помазаний Богом цар. Період на стільки ж цікавий, на скільки і непростий, коли як ніколи Божому народу потрібні були вірні служителі і книга показує нам, як Бог виховував і підіймав таких служителів для Свого народу. Тож нехай Господь благословить і проведе нас у вивченні цієї книги.

Подивіться вірші 1-3: «У Раматаїм-Цофімі, на Єфремовім нагір’ї, жив чоловік на ім’я Елкана, син Єрохама, онук Елігу, правнук Тоху, праправнук Цуфа, єфремівця. Він мав дві жінки: ім’я першої було Анна, а ім’я другої – Пеніна. Так сталось, що Пеніна мала дітей, а в Анни дітей не було. Щороку той чоловік ходив зі свого міста на поклоніння і принесення жертви ГОСПОДУ Саваоту в Шіло. ГОСПОДНІМИ священиками там були два сини Ілія: Хофні та Пінхас».

Ці вірші дають нам короткий опис часу та обставин народження пророка Самуїла. Його батьком був левітом з роду Цуфа, Елкана (1Хр.6:16-21). Їхня сім’я жила досить далеко від місця, де в той час знаходився ковчег Божого Завіту, на Єфремовім нагір’ї. Але щороку Елкана разом з усією своєю сімʼєю здійснював паломництво до Шіло, щоб поклонитися Богу і принести Йому свої жертви. З цих віршів ми також дізнаємося, що сім’я в якій народився Самуїл була не дуже щасливою. Елкана щиро і вірно любив свою дружину, Анну. Але їхнє спільне життя затьмарював той факт, що вона не могла народити йому дітей. Вірш 5 каже, що Господь учинив її неплідною.

В сучасному світі для деяких сімей це могло б стати серйозною проблемою. В ті часи це була просто катастрофа. Сьогодні народжувати дітей чи ні і скільки їх мати – це особиста справа чоловіка і дружини і це більше про радість батьківства, стосунки і все таке. В ті часи все було інакше. Це було в прямому смислі питання виживання. Виживання як окремої сім’ї так і цілого племені.

Ми живемо в світі де більшість речей виготовляється серійно і в індустріальних масштабах. В ті часи більшість з того, що потрібно для життя виготовлялося самою сім’єю. Люди самі виготовляли собі одяг: пряли, ткали, шили. Люди самі вирощували собі їжу, забезпечували себе усім необхідним і діти були задіяні в цьому процесі змалечку. Більше дітей – більше робочих рук, більше можливостей в родини забезпечити себе. Народження дітей було питанням безпеки. Автор Пс.127 називає дітей Господньою спадщиною і порівнює молодих синів зі стрілами в руці воїна. Він каже: чоловік, який наповнив ними свій сагайдак (народив і виростив сильних молодих чоловіків) – блаженний. Чому?

Бо коли прийдуть вороги він не буде осоромлений, адже буде кому стати в брамах міста і прогнати ворога геть. Народити багато дітей – це також значило забезпечити собі старість. До дорослого віку в ті часи доживало з 10 дітей лише 3-4. Такого поняття, як пенсія та соціальний захист держави не існувало. Турбота про старих немічних батьків була обов’язком дітей. Пригадайте історію Ноемінь з книги Рут. Вона втратила чоловіка і обох синів, тому на старості років лишилася абсолютно незахищеною, цілковито залежною від милості чужих людей. І т.д.

В сучасному світі жінка може реалізувати себе через творчість, суспільну діяльність, науку, кар’єру, ще якимось чином. Жінці не потрібно одружуватися і народжувати дітей, щоб відчувати, що вона чогось варта. Але в ті часи, ставлення до жінки, її цінність в суспільстві значною мірою визначалися саме її фертильністю, здатністю народжувати здорове потомство. І Анна тут явно була не на висоті. У вірші 2 ми читаємо, що Елкана взяв собі другу дружину, Пеніну. Ймовірно він пішов на такий крок саме тому, що Анна була неплідна. Тож Анну він ніжно любив, а Пеніна народжувала йому дітей. Такий стан речей явно не сприяв гарним стосункам в родині.

Особливо сильно це проявлялося, коли сім’я збиралася на поклоніння. В звичайний час Анна і Пеніна могли мало перетинатися. Але коли уся родина збиралася в Шіло, жінки не могли уникати одна одну. У віршах 4-5 говориться, що коли приносилися жертви Елкана вділяв Анні подвійну частину м’яса. Таким чином він показував, як високо цінує та любить її. Очевидно, він діяв з найкращих намірів. Але такі його вчинки прикро ранили Пеніну. Через ревнощі та починала дражнити Анну, дорікати їй за неплідність і принижувати. Врешті все закінчувалося сльозами. І, ми бачимо, Елкана намагався втішити Анну. Але що він міг їй запропонувати окрім своєї любові?

Часто молоді люди думають, що така романтична любов – це все, що потрібно для щастя. Але історія Анни показує, що це зовсім не так. Ця історія продовжувалася «з року в рік, – щоразу коли вони приходили до ГОСПОДНЬОГО Дому, Пеніна завдавала їй прикрощів, а вона (Анна) плакала й відмовлялась від їжі». Становище Анни було гірким і незавидним. Вона нічим не заслужила такої долі. Але, як ми далі бачимо, в цих труднощах, в цих безпорадності і приниженні Бог формував її характер, її віру, її цінності і її погляд на материнство.

В Писанні є приклад ще однієї не дуже щасливої сім’ї де дві дружини суперничали за любов і прихильність чоловіка. Це історія патріарха Якова і двох його дружин Лії та Рахіль. Лія була нелюбима, але вона народила Якову багато синів. Рахіль він ніжно кохав усе своє життя, та дуже довгий час вона не могла народити. Одного разу Рахіль прийшла до Якова з дивною вимогою: «Дай мені дітей! – сказала вона, Якщо ж ні, я помру!» (Бут.30:1) але Яків не мав такої сили. На відміну від Рахіль, Анна дуже добре розуміла, що єдиний, хто може їй допомогти – це Господь. Марно очікувати від чоловіка того, чого він не може їй дати. Тож в молитві вона приходить до Господа Саваота.

Подивіться вірші 9-11: «Одного разу, після того як вони у Шіло скінчили їсти й пити, а священик Ілій сидів на стільці біля входу до ГОСПОДНЬОГО Храму, Анна підвелась і, страждаючи душею й гірко плачучи, вона стала молитись до ГОСПОДА. Вона дала обітницю, говорячи: ГОСПОДИ Саваоте, якщо Ти дійсно звернеш увагу на недолю Твоєї слугині, та якщо не забудеш мене; якщо згадаєш Твою слугиню і даси Своїй слугині нащадка чоловічої статі, то я віддам його ГОСПОДУ на весь вік його життя, і бритва не торкатиметься його голови».

Яка дивовижна молитва, чи не так? Анна благає Всемогутнього Бога зглянутися і звернути увагу на її недолю, згадати її і дати їй народити сина. Але не для того, щоб насолодитися радістю материнства. Не для того, щоб спостерігати, як він буде рости і мужніти. Не для того, щоб він став помічником для її чоловіка чи розрадою для неї самої в старості. Ні! Вона просить сина не для себе, вона просить його для Господа (28), щоб присвятити його Богу на весь вік його життя, щоб Всемогутній і вірний Господь використовував його для Своїх величних задумів. Присвятити сина Богу – це був спосіб Анни долучитися до Божої історії, вшанувати Бога, Який провадить її життя і служити Йому. І коли Анна приймає таке рішення, вона звільняється від тягаря, який гнітив її багато років.

Подивіться вірші 12-18. Священик Ілій (ми будемо пізніше вивчати про нього і його синів) був негідним священиком. Він не розпізнав в Анні жінки, яка страждає душею і думав, що вона просто п’яна. Але його слова: «Іди з миром, нехай Бог Ізраїлю дасть тобі те, чого ти у Нього просила» (17) вона прийняла, як відповідь Самого Бога. Як знак того, що Бог почув її молитву. І, подивіться, нічого не змінилося в її житті. Вона не завагітніла моментально, не отримала ніяких гарантій, що народить сина. Але вона повернулася до чоловіка іншою людиною: «жінка пішла до себе й почала їсти, а її вигляд вже не був більше сумним» (18). Її вигляд вже не був сумним. Її неплідність вже не була для неї приниженням і насмішки Пеніни вже не дошкуляли їй. Свою розраду і втіху вона знайшла не в любові чоловіка, не в дітях, яких ще не було, а в Богові, Який почув її молитву.

Вірші 19-28 розповідають нам, що сталося потім. Господь згадав Анну і в належний час вона народила сина, якого назвала Самуїлом (жадання від Господа). Наступного року, коли Елкана з родиною знову збирався піти в Шіло на поклоніння, Анна відмовилася йти. Вона вирішила дочекатися, коли син підросте достатньо, щоб жити без матері. Це вік 3-4 років. Зовсім мале дитя. Згідно з законами того часу чоловік мав повне право анулювати, відмінити обітницю жінки. Натомість Елкана зміцняв свою дружину дотриматися слова і виконати те, що вона пообіцяла. Коли час прийшов, Анна відвела Самуїла до Шіло і залишила його там на виховання.

Подивіться вірші 26-28: «Анна сказала: Послухай, володарю мій! Як ти живий, мій володарю, я та сама жінка, яка стояла тут перед тобою й молилась до ГОСПОДА. Саме про цього хлопчину я молилась, і ГОСПОДЬ здійснив моє благання, про що я Його просила. Тому я віддаю його ГОСПОДУ, – на весь вік його життя, адже він випрошений для ГОСПОДА! І тоді поклонився Ілій ГОСПОДУ». Самуїл був маленьким хлопчиком, який потребував турботи і захисту. Ілій був таким собі священиком, він власних синів не зміг добре виховати. Але Анна довіряла Богу, Який відповів на її молитву і тим показав, що має великі плани щодо цього малюка. «Тому я віддаю його ГОСПОДУ, – на весь вік його життя, адже він випрошений для ГОСПОДА!»

Чого навчає нас цей уривок? Насправді тут є багато про що подумати. Можемо, наприклад, знайти тут гарні поради для сімейного життя. Щось на кшталт: «якщо ти виділяєш когось в родині більше ніж інших, то там буде заздрість і сварки». Або: «по можливості, уникайте полігамних стосунків». Все ж таки, золотий стандарт для сім’ї – це один чоловік і одна жінка. Батьки можуть подумати про те, чи показують вони своїм дітям такий гарний приклад вірного служіння Богу, як це робили Елкана і Анна.

Та все ж головним на мою думку тут є ось що. Бог є. Він чує наші молитви і хоче благословити. Але також Йому не байдужі ми самі, наші серця. Він хоче, щоб в центрі наших життів були не речі цього світу, а сам Бог і Його історія (місія). Ми приходимо до Бога в молитві і просимо про щось. Про щось хороше, як правило. Я бачив приклади, коли людина просила в Бога допомоги на лихе, але не багато. Наприклад, бізнесмен просить, щоб Бог благословив чергову оборудку щоб отримати прибуток. Молодий брат чи сестра може гаряче молитися про створення сім’ї. Або сім’я може молитися за дітей, як от Анна молилася. Все це прекрасні речі. Проблема в тому, що часто ми оцінюємо те, про що просимо більше за самого Бога. І не маємо спокою, доки не отримаємо те, чого прагнули. А Бог тоді перетворюється просто на засіб досягнення мети. І Бог бачить це. Анна просто хотіла народити сина, хотіла знати, що вона чогось варта, хотіла втерти носа своїй суперниці. І доки це бажання було в центрі її життя, вона плакала і не їла. Але коли її фокус змістився з такого бажаного сина на Бога і можливість бути частиною Його історії, в її серце прийшов мир. Хоча обставини не змінилися, але серце змінилося. Вона довірилася Богу.

Ми можемо довіряти Богу. Він благий. Ми можемо довіряти Йому своє майбутнє і цінувати можливість служити Йому більше, ніж можливість заробити гроші. Ми можемо довіряти Богу створення сім’ї, знаючи, що навіть найкращий чоловік, як Елкана, який буде давати тобі подвійну порцію м’яса і ніжно любити не може зробити тебе щасливою. А Бог зробить. Ми можемо довіряти Йому майбутнє і безпеку своїх дітей, знаючи, що Він турбується про них краще за нас. Він може дати їм безпеку, якої ми не можемо дати.

Насправді, ми маємо значно більше причин довіряти Богу, ніж мала Анна. Чому? — бо ми маємо Ісуса Христа. Через Христа ми знаємо, що Богу не байдуже до нас, що Він любить нас і турбується про нас: «Але Бог виявляє Свою любов до нас тим, що Христос за нас помер, коли ми були ще грішниками» (Рим.5:8) – каже ап. Павло. «Той, Хто Свого Сина не пощадив, а видав Його за нас усіх, то хіба разом з Ним не подарує нам і всього?» (Рим.8:32). Ми завжди можемо довіряти Богу в усьому і тому бути посправжньому вільними. Нехай Господь допоможе нам в цьому.