head
Університетська Біблійна Співдружність

Вивчення Біблії: Проповідь “Невже Мені не пити чаші?” (Від Івана 18:1-27)

НЕВЖЕ МЕНІ НЕ ПИТИ ЧАШІ?”

Від Івана 18:1-27

Ключовий вірш 11 : “Та Ісус сказав Петрові: Сховай меча в піхви. Невже Мені не пити чаші, яку дав Мені Отець?”

Впродовж останніх тижнів ми досліджували Ісусову розмову з учнями у світлиці. Ісус готував учнів до майбутніх подій. Він пояснював їм смисл того, що має статися в найближчі дні і навіть години і молився до Отця, щоб Бог зберіг учнів від злого, коли Самого Ісуса вже не буде з ними. Проте час для довгих розмов і притч закінчився. Іван переходить до опису подій. Ось що значили слова Ісуса про повернення до Отця. Ось що Він мав на увазі, коли казав, що прийшов час прославитися Сину Людському. І це нагадує нам, що наша віра чи духовність не можуть зводитися лише до вивчення слова, молитви та розмов. Якщо те, що ми вивчаємо не виражається в наших вчинках чи способі життя, то все це дуже мало значить.

Погодьтеся, якби Ісус тільки вчив Своїх учнів, але не здійснив би вічного спасіння на хресті, Він нічим не відрізнявся би від будь якого іншого вчителя. Тому кожна з Євангелій невмолимо рухається до цієї кульмінації, до опису страждань, смерті і воскресіння Месії. Без них немає Євангелії, як такої.

В сьогоднішньому уривку описаний арешт Ісуса. Його забирають від учнів, ведуть в ніч і допитують. Не дивлячись на усі попередні розмови учні виявилися не готовими. Але не Ісус. Ісус не просто готовий, здається, Він – Єдиний, хто контролює усі події і знає, що відбувається. Він виявляє Свою славу і владу, до кінця турбується про учнів і на суді свідчить про Правду. Нехай Господь помилує нас зараз і відкриє нам очі й серце, щоб розуміти Боже слово і вірити йому.

Подивіться вірші 1-2: «Сказавши це, Ісус зі Своїми учнями перейшов на другий бік потоку Кедрону, де був сад, до якого ввійшов Він та Його учні. Знав же це місце і Юда, який зрадив Його, бо часто Ісус збирався там зі Своїми учнями».

Ісусова розмова з учнями завершилася пізно ввечері. Та ми бачимо, що вони не залишилися в світлиці, де споживали вечерю, а відправилися за місто. На Схід від Єрусалиму, за потоком Кедрон знаходиться Оливна гора. Це високий пагорб, на якому нині розміщується величезний цвинтар. Побожні юдеї вірять, що поховані там першими воскреснуть, щоб зустріти Месію, коли він прийде в Свій храм. В часи Ісуса на цьому пагорбі ріс (власне і донині росте) обнесений кам’яним муром оливний сад. З інших оповідань ми дізнаємося, що це місце називалося Гетсиманія (оливний прес). Ісус з учнями часто там збирався, тож це місце знав і Юда.

Віддалена від міста і натовпу місцевість, ніч – все це ідеально пасувало задумам зрадника, Юди. Саме туди він веде озброєний загін, що складався з римських вояків та слуг первосвященика.

Подивіться вірші 4-6: «Ісус, знаючи все, що Його очікує, вийшов і запитав їх: Кого шукаєте? Йому відповіли: Ісуса Назарянина! Каже їм: Це Я! Стояв з ними і Юда, зрадник Його. Коли ж Він сказав їм: Це Я! – вони подалися назад і попадали на землю».

Чесно кажучи, цей уривок завжди викликав в мене багато запитань. Що значать слова Ісуса «це Я!»? Чому солдати відступили і попадали на землю? Що мав на увазі Іван, коли описував цю сцену? Насправді, в мене нема якоїсь певної відповіді на усі ці питання, є тільки деякі думки, якими я з вами поділюся.

Перше, що ми бачимо тут – це рішучість Христа. Він знає усе, що Його очікує і від самого початку бере ініціативу і контроль над ситуацією в Свої руки. Він не чекає, допоки вояки розберуться котрий з присутніх Ісус, не допускає якоїсь метушні. Він виходить назустріч зрадникові і воякам і першим ставить питання: «Кого шукаєте?» Тут одразу видно, хто головний і ставить питання, а хто відповідає. Воїни шукають Ісуса з Назарету. Ісус відповідає: це Я! І коли Він промовляє це відбувається щось дуже дивне: воїни відступають назад і падають на землю.

Грецька конструкція, яку використовує Ісус, коли говорить «це Я» (ego eimi) — неоднозначна. Дослівно вона перекладається, як — «Я є», але за правилами мови ця фраза може бути просто вказанням на самого себе. Тому проф. Турконяк переклав її словами «це Я!» цілком правильно. Що ж мав на увазі Іван, коли писав це? І що насправді сказав Ісус, адже швидше за все, Він говорив не грецькою, а арамейською.

В Євангелії від Івана Ісус використовує фразу «Я є» дуже часто. Я є справжня Виноградна Лоза, — каже Він учням (15:1). Я – двері вівцям; Я є дорога, і правда, і життя; Я – хліб з небес, світло для світу і жива вода. У 8му розділі Ісус каже юдеям: «Перш ніж був Авраам, – Я є!» (8:58). Тому багато поважних проповідників і вчених бачать в цих словах Ісуса посилання на історію богоявлення з книги Вихід 3:14. «Я є» – це ім’я під яким Бог відкрився Мойсею в пустелі. Таким чином видається, ніби Ісус являє Себе цим воякам Сущим, Єговою і вони, вражені одкровенням, падають перед Ним.

Як я вже сказав, таке розуміння ґрунтується на досить вагомих аргументах. Втім, мені важко уявити, щоб ці вояки пережили справжній досвід богоявлення, а після цього все одно заарештували Ісуса. Швидше за все Іван показує нам тут вияв дивовижної влади Христа.

Ці вояки опиняються в становищі людей, яким потрібно зв’язати могутнього і вільного лева. Цей лев небезпечний і не боїться нікого. Він вселяє жах. Варто йому лиш трішки загарчати і всі вони сахаються назад, перечіплюються одне об одного і падають. Вони сповнені страхом. Але лев мовчить і вони наближаються. Він не рухається, і вони насмілюються покласти на нього руки, зв’язати його. Він не пручається, і вони, осмілівши від власної безкарності, засоромлені власним страхом і нікчемністю, починають знущатися з нього. Ось як мені бачиться ця картина.

Свого часу священики вже посилали людей, щоб заарештувати Ісуса (Ів.7), але послані були на стільки вражені словами Христа, що нічого не змогли Йому заподіяти. Навіть на своїй території, на дворах храму вони боялися Ісуса. Тож не дивно, що і зараз вони знічені й налякані тим, що Ісус не тікає і не ховається, а виходить назустріч. Він дуже впевнений. Він говорить з владою, якої вони не розуміють.

Ісус дійсно контролює все. Єдина причина, чому вояки можуть заарештувати Його – це тому що Він Сам їм це дозволяє. «Чи ти думаєш, що Я не можу вблагати Мого Отця, аби Він дав Мені понад дванадцять легіонів ангелів?» запитує Він у Петра в Мат.26:53. Він знає, що на Нього чекає, але віддає Себе в руки грішників. Навіть коли Петро кидається на священицьких слуг у відчайдушній спробі відбити Вчителя, Ісус зупиняє його.

Подивіться вірші 10-11: «Тоді Симон‑Петро, маючи меча, витягнув його, вдарив раба первосвященика й відтяв йому праве вухо; ім’я того раба – Малх. Та Ісус сказав Петрові: Сховай меча в піхви. Невже Мені не пити чаші, яку дав Мені Отець?» (10).

Як бачимо, Петро тут вірний своєму слову. Раніше він обіцяв разом з Ісусом піти навіть на смерть, тому в момент небезпеки він діє. Звичайно, Петро – не солдат, він рибак. Його дії недоладні, добре, що він взагалі знає з якого боку братися за меч. Все, чого він досяг у своїй відчайдушній спробі – це вухо священицького раба Малха. Добре, що сам не поранився. Та в тім Петро усім серцем любив Ісуса і не хотів, щоб з Ним щось сталося. Він не розумів, чому Ісус не чинить спротиву і намагався зробити бодай щось.

В іншому місці і за інших обставин дії Петра були б дуже доречними. Вступитися за невинного, дати відсіч злу – це гідний вчинок. Реакція Петра несвоєчасна і не досконала. Але це краще, ніж байдужість. Ми можемо помилятися, коли щось робимо для Господа, але Бог в силі виправити нас. Набагато гірше, коли ти нічого не робиш. Набагато гірше бути байдужим.

Ісус зупиняє Петра не через пацифізм, не тому що збройний спротив – це завжди погано. Ісус зупиняє Петра тому що ця конкретна ситуація унікальна. Адже Він (Ісус) прийшов, щоб віддати життя за грішників: за Петра і за цих рабів священика і Його час настав. Він мусить випити належну Йому чашу до кінця. Чашу страждань, чашу осуду, болю, зречення і навіть смерті, жахливої смерті на хресті. І Він готовий до цього. Він прагне здійснити волю Отця і придбати вічне спасіння для кожного, хто вірить. Амінь.

Коли Ісуса заарештували, учні покинули Його. Окрім Петра і ще одного неназваного учня. Вірогідно цим учнем був Іван. Якимось чином Іван був знайомий Первосвященикові. Тому їх з Петром пустили на подвір’я вслід за Ісусом.

На відміну від інших євангелістів, Іван не приділяє багато уваги суду в священика і синедріону. Весь цей попередній допит і суд вміщається у віршах 19-24. Священик розпитує Ісуса про Його вчення і про учнів. Ісус нічого не відповідає про учнів. Він твердо вирішив захищати їх до кінця. Що ж до питання про вчення, то якби Анна дійсно хотів знати, то міг би запитати в будь кого. В Ісуса не було одного вчення для натовпу, а іншого, таємного – для учнів. Звичайно, учням Він багато чого виясняв наодинці але серце Його проповіді було виявлено привселюдно, в синагозі і в храмі.

В цілому ми не бачимо в цьому Івановому описі допиту в первосвященика чогось особливого окрім спокійної впевненості Христа і, навпаки, упередженого ставлення священика і його служок. Ісус свідчить про правду і Його судді раптом стають відповідачами перед судом правди. Петро, свідок суду над Ісусом та Його страждань пізніше в своїх посланнях ставить Його за приклад для усіх нас «Він не вчинив гріха, і не знайдено підступу в устах Його; — каже Петро, — коли Його лихословили, Він не лихословив; страждаючи, не погрожував, а передавав Тому, Хто судить справедливо» (1Пет.2:22-23).

Цей уривок містить ще один важливий аспект. Ми вже читали про сміливі дії Петра в момент арешту Ісуса. Але на подвір’ї первосвященика Петро повівся зовсім по-іншому. Подивіться вірші 25-27: «А Симон‑Петро стояв і грівся. І тут запитали його: А ти не з Його учнів? Він заперечив і сказав: Ні! Один із рабів первосвященика, родич того, якому Петро відтяв вухо, каже: Чи не тебе я бачив з Ним у саду? Тоді знову Петро відрікся. І враз заспівав півень».

Як так сталося, що тільки що Петро був готовий в прямому смислі покласти життя за Христа (і це було не порожнє вихваляння), а тепер він тричі зрікся свого Учителя? Я думаю, відповідь на це питання є в словах, які Ісус невдовзі скаже на суді у Пилата. Вірш 36: «Ісус відповів: Царство Моє не від цього світу; якби Моє царство було від цього світу, Мої прибічники подбали би, щоб Мене не видали юдеям. Нині ж Моє царство не звідси».

Проблема Петра була в тому, що він до цього часу не розумів природи Ісусового Царства. Не розумів, як воно приходить. Не розумів, як Лев з племені Юди може виявитися Ягням заколеним за гріхи світу. Не розумів, як слава і перемога можуть бути здобуті не в бою, а на хресті.

Петру не бракувало сміливості. Він був готовий битися і ризикувати життям за те, що любить і за тих, кого любить. Проблема в тому, що Ісус не пропонує Петру битися, Він відмовляється від спротиву, каже: «Сховай меча в піхви». Він запрошує улюбленого учня зректися себе і довіритися Спасителю, який віддає Себе в руки грішників: «Хто хоче йти за Мною, — каже Він, — нехай зречеться себе самого, візьме свій хрест і йде за Мною» (Мар.8:34).

Цей шлях і це Царство дійсно не мають нічого спільного з тим, що ми бачимо в світі, тому воно й не вміщається нам в голову. Нам легше слідувати за Месією, який веде в битву, ніж за Месією, який йде на хрест. Ми готові діяти, але не готові довіряти. І, як сказала одна сестра, вмерти за Христа один раз легше, ніж зрікатися себе і вмирати щодень. Але Своїх учнів Ісус кличе йти шляхом хреста і чаші. Бувають обставини, коли ми мусимо взяти до рук меч щоб стримати зло і захистити життя. Це те, що ми бачимо сьогодні. Але остаточну перемогу над злом несе тільки хрест. Хрест, на якому Син Божий віддає Своє життя за грішників. Хрест, який проповідували апостоли. Хрест, який змінив обличчя нашої цивілізації. Хрест, який покликані проповідувати і ми: як словом, так і своїм життям.

Реальність в якій Син Божий віддає Себе за гріхи людей на стільки не від цього світу, що ми не можемо осягнути цього своїм розумом. Єдиний спосіб, як ми можем жити так і залишатися вірними Христу в цім поколінні – коли ми бачимо перед собою приклад нашого Царя Ісуса.

Уривок, який ми сьогодні читали сповнений подій і дійових осіб. Тут є Юда, який через свої меркантильні інтереси і жадібність став зрадником. Тут є Петро, який ніяк не візьме до тями, що ж відбувається і то кидається в атаку, то зрікається Учителя. І тут є Ісус, Який знає, що має статися і, вірний волі Отця, твердо йде Своїм шляхом до кінця. Так само, як учні ми зустрічаємося з різними випробуваннями, труднощами і спокусами в житті. Так само, як учні ми не завжди знаємо, що саме Бог хоче робити в тій чи іншій ситуації. Ми боїмося. Іноді нам хочеться покинути усе і просто жити заради себе, не йти шляхом Христа. Що ж нам робити, щоб лишатися вірними? – ми маємо дивитися на Христа. Коли огортає страх, коли слабне віра, коли все хитається і нічого не зрозуміло, дивитися на Христа і триматися за Нього. Він – наша надія і міцний якір. Він – Той Хто тримає нас. І Він – наше спасіння і спасіння світу. Амінь.

(п. Йонатан)