Вивчення Біблії: Проповідь “Хто ж то Він, той Цар слави?” (Псалом 23:1-10)

ХТО Ж ТО ВІН, ТОЙ ЦАР СЛАВИ?

Псалом 23:1-10

Ключовий вірш 10 : “Хто ж то Він, той Цар слави? Господь Савао́т — Він Цар слави!”

Сьогоднішню проповідь я хотів би почати з питання: чи любити ви свою Біблію? Впевнений, що більшість відповість ствердно. Так! Ми любимо Боже слово. Ми вивчаємо його уривок за уривком усією церквою. Ми читаємо його згідно плану особисто, щоб прочитати усю Біблію за рік, за два чи за три. Це дуже добре. Але що ми знаходимо в наших Бібліях? З чого вони складаються? Звичайно, в Біблії є місце поезії (Псалми, які ми вивчаємо є збіркою поезій). Також в Біблії є місце настановам щодо життя окремої людини, сім’ї чи суспільства в цілому. Але значна частина Писання складається з історій. Історій окремих людей, окремих родин чи цілих народів. Чи не так?

Поруч з цими історіями людей, оповіданнями, які, як правило, обмежені кількома розділами чи книгою, Писання розповідає нам велику історію Бога. Чи точніше Історії Бога. Їх декілька. Це теми, які розвиваються від самого початку Біблії, до її кінця, від книги Буття до книги Об’явлення.

Які це історії? Наприклад, це історія Бога, Який створив цей світ прекрасним. А коли щось пішло не так, вирішив не знищити Своє творіння, а полагодити його. Виправити все. Цю історію Писання починає розповідати нам в Бут.1 і завершує в книзі Об’явлення.

Ще одна історія, яка проходить через усе Писання – це історія війни. Війни проти диявола і усього зла світу, проти кожної сили яка підноситься проти Бога. Це війна, яку Господь оголосив у Бут.3 Вона закінчується цілковитою Божою перемогою, якщо хтось ще не знає ☺.

Третя історія – про Бога, який захотів жити разом зі Своїм народом. Ця історія починається з Едемського саду, приводить до Авраама, далі – намет зі скинією в пустелі, храм в Єрусалимі і звершується вона в Христі. Вічне слово стало тілом, щоб бути з нами. Завжди. Четверта – про Бога, який став Царем. Царем Ізраїлю і Царем всього світу.

Псалом, який ми вивчаємо сьогодні дуже короткий, всього 10 віршів. Швидше за все він стосувався певних історичних подій. Ми будемо говорити про це далі. Але разом з тим він дотикається усіх цих великих Божих історій і вказує нам на Христа в якому ці величні оповідання досягають розв’язки. Нехай Господь помилує нас і дасть нам відкритий розум і м’яке серце, щоб чути Його слово, розуміти його і коритися йому.

Подивіться вірші 1-2: «Псалом Давидів. Господня земля, і все, що на ній, вселе́нна й мешка́нці її, бо заклав Він її на моря́х, і на річках її встанови́в».

Біблійна традиція приписує авторство цього Псалма царю Давиду. Сам Псалом не містить ніяких посилань на конкретні обставини, коли він був написаний чи в яких випадках мав виконуватися. Однак теми, які піднімаються в ньому дозволяють припустити, що він був написаний з нагоди перенесення ковчегу Божого Заповіту до Єрусалиму, на гору Сіон.

Ця історія розпочинається в 1Сам.5-6 і завершується в 2Сам.6. За днів священика Ілія Ізраїль втратив ковчега. Вони взяли його на війну, сподіваючись, що він принесе їм удачу. Але битва була програна і ковчег забрали філістимляни. Коли Ілій почув цю звістку він впав зі свого стільця і помер. Його невістка від потрясіння передчасно народила і, вмираючи, назвала сина Іхавод (Безчестя), «бо, – казала вона, разом з ковчегом відійшла Ізраїлева слава» (1Сам.4:21).

Насправді, філістимляни повернули ковчега досить швидко, через 7 місяців. Вони не змогли довго терпіти присутність ковчега Божого Заповіту поміж себе. Їхні ідоли ні з того ні з сього перекидалися. Їхні міста вражали шкідники і дивні хвороби. Тож вони відправили ковчег назад у Ізраїль до Екрону. Євреї, побачившли ковчега, звичайно, зраділи. Але вони поставилися до святині без належної поваги, зазирали всередину, через те Господь вразив більш як 50 тис. людей. «І сказали люди Бет-Шемешу: „Хто зможе стати перед лицем Господа, Того Бога Святого?» (1Сам.6:20) Ковчег передали далі, до Кірʼят Єаріму, де він залишався декілька десятків років, аж доки цар Давид не переніс його до Єрусалиму. Для Давида це було знаком того, що слава Божа повернулася до Ізраїлю. Це було ніби Господь сходив на Сіон, як славний Цар, щоб посів посеред Свого народу.

Свою пісню Давид починає з того, що проголошує Бога господарем і паном над усім світом і над кожною живою істотою: «Господня земля, і все, що на ній, вселе́нна й мешка́нці її». Не лише Ізраїль, але уся земля, усі народи належать Богу і підзвітні Йому.

Звідки походить ця влада? – з того, що це Господь створив усе: небо і землю, сонце і зорі, дерева, трави і кожну живу душу. Він відділив воду від суші і провів межу, якої води не переступають. Він не лише створив цей світ, але й постійно підтримує його Своєю силою. Цей Бог могутній. Цей Бог славний і величний. Цей Бог святий.

Не дивлячись на те, що Богу належить уся земля Він обрав Собі конкретне місце – гору Сіон в Єрусалимі. Місце, де буде прикликатися Його святе імʼя. Не дивлячись на те, що усі люди, усі народи належать Йому, Він обрав Собі помешкання посеред Ізраїлю. Посеред народу, який Він Сам обрав бути царством священиків і народом святим. Сюди, на це святе місце прийдуть богомільці, щоб поклонятися своєму Богу, служити Йому і прославляти Його.

І далі в Давида виникає майже таке саме питання, яке виникло і у жителів Екрона: «хто зможе стати перед лицем Господа, Того Бога Святого, – запитали вони, коли Господь явив серед них Свою святість? «Хто зі́йде на го́ру Господню, і хто бу́де стояти на місці святому Його? — запитує Давид» (3).

Загалом, Господь досить чітко через Мойсея вказав, хто може прийти і приймати участь в завітному поклонінні Богу, а хто не може. Повт.23 досить багато говорить про це. Богу могли, і навіть мусити усі єврейські чоловіки, які не мали вроджених вад та каліцтв. Людина, яка якимось чином занечистила, мусила очиститись і тоді також могла приєднатися до поклоніння Богу. Але, наприклад, амонитянин і моавитянин ніколи не могли приєднатися до служіння Богу. І т.д. в цілому досить зрозумілий і вичерпний список формальних ознак. Про що ж тоді питає Давид?

Насправді Давид бачив ситуацію значно глибше. Він розумів, що далеко не всі, хто приходив на Господні двори і приносив свої жертви, діяв з віри і покірності Божому слову. Давид бачив приклад царя Саула, який напоказ шанував Бога та пророка Самуїла, а насправді, використовував Бога, щоб зміцнити свій авторитет в народі. Давид пам’ятав синів священика Ілія, які своєю поведінкою відвертали Божий народ від поклоніння Богу. Давид бачив, що дехто з тих, хто приходив на поклоніння насправді не шанують Божих заповідей, живуть нечестивим життям, кривдять свого ближнього, проливають невинну кров, женуться за марнотою. Тож він питає: «Хто зі́йде на го́ру Господню, і хто бу́де стояти на місці святому Його?»

Подивіться вірші 4-6: «У кого́ чисті руки та щиреє серце, і хто не нахиля́в на марно́ту своєї душі, і хто не присягав на обма́ну, нехай но́сить він благослове́ння від Господа, а праведність — від Бога спасі́ння свого! Таке поколі́ння усіх, хто шукає Його́, хто пра́гне обличчя Твого́, Боже Яковів! Се́ла».

Хто може поклонятися Богу? – Божий народ може поклонятися Богу. Так, як Бог звелів в Своєму слові. Але які ознаки справжнього Божого народу? Говорячи про тих, в кого чисті руки і серце, тих, хто не нахиляв на марноту своєї душі, Давид таким чином описує справжніх віруючих. Тих, хто дійсно шукає Бога: «таке покоління усіх, хто шукає Його, хто прагне обличчя Твого, Боже Яковів».

Людина, яка прагне бути в Божій присутності очищує себе, так як чистий Він. Людина, яка прагне бути в Божій присутності втікає від всякого зла і обману, від того, що Бог ненавидить. Справді, Давид не наводить детальний список чеснот, що має виконати той, хто приходить Бога. Він говорить про загальний образ життя.

Священики скинії перед тим, як приступити до служіння мали омитися самі і омити свої руки. Та, говорячи про «чисті руки», Давид має на увазі дещо інше. Він говорить про тих, хто не забруднив своїх рук злими вчинками, невинною кров’ю та несправедливістю. «Щире серце» – це серце людини, яка всередині і зовні однакова: в своїх вчинках, в своїх словах і думках. В церкві, на роботі і в сім’ї вони однакові. В своїй публічній і в своїй потаємній молитві вони однакові. «Хто не нахиляв на марноту своєї душі» – це про цінності, про нахил серця, про те, що людина переслідує, за чим женеться в житті. Чого ти насправді шукаєш: Бога, чи марнотних речей: слави, багатства і насолод? «Хто не присягав на обману» – це про щирість, про ставлення до правди.

Давид змальовує нам образ людини, яка дійсно любить Бога. І те, що вона любить Бога і щиро прагне бути в Його присутності, бачити Його славу, позначається на всьому, що вона робить чи каже, на всьому, як вона живе, як вона діє по відношенню до Бога чи інших людей. Віра чи справжня побожність – це не щось, що можна сховати глибоко в серці. Вона проявляється в наших цінностях, в наших словах і вчинках, тому, як ми ставимося до Бога та інших людей.

«Нехай но́сить він благослове́ння від Господа, а праведність — від Бога спасі́ння свого!» – каже Давид. Такі люди дійсно благословенні Богом, такі люди виправдані Богом. Насправді, Давид сам не розраховував на власну праведність, на чистоту своїх рук. Він знав себе і свої слабкості, так само, як і ми, він знав свої думки і злі нахили свого серця. Але він вірив в Бога, Який виправдає його і почує його молитву.

Подивіться вірші 7-10: «Піднесі́те верхи́ свої, брами, і будьте відчи́нені, вхо́ди відві́чні, — і вві́йде Цар слави! Хто ж то Цар слави? — Господь си́льний й могу́тній, Господь, що поту́жний в бою́! Піднесіте верхи́ свої, брами, і піднесіте, вхо́ди відві́чні, — і вві́йде Цар слави! Хто ж то Він, той Цар слави? Господь Савао́т — Він Цар слави! Се́ла»

Уявіть собі місто, яке стоїть на верхів’ї гори. Це древнє місто. Воно оточене високим кам’яним муром. Його міцні ворота зачинені, а зверху над брамою проходжується вартовий. І ось до воріт міста наближається озброєний загін. Він зупиняється перед ворітьми і герольд голосно гукає до міста, до брам і до вартового: «Піднесі́те верхи́ свої, брами, і будьте відчи́нені, вхо́ди відві́чні, — і вві́йде Цар слави!» Тоді вартовий запитує: «Хто ж то Цар слави?». І герольд починає перераховувати титули і здобутки цього царя: «Господь си́льний й могу́тній, Господь, що поту́жний в бою́!» Далі він знову вимагає відчинити брами, а вартовий знову запитує і герольд додає ще нові титули і здобутки і примножує славу свого царя.

Вочевидь, цей цар повернувся з війни, тому Давид говорить про нього, як про сильного і могутнього, потужного в бою і Господа воїнств. Вочевидь він повертається не з ганьбою поразки, а зі славою переможця. Він – Господь слави. Він повертається, щоб посісти своє місце, посеред свого народу.

Напевне, приблизно такі образи наповнювали уяву Давида, коли ковчег Божого Завіту входив до міцних брам Єрусалиму. Господь Саваот, потужний в бою і Цар Слави приходить до Своєї столиці, щоб правити Своїм народом, захищати його і бути з ним.

Але якщо вийти за межі історії царя Давида, ми побачимо в цьому уривку значно ширшу картину. З ранніх віків церква вбачала в образі цього Царя Слави, перед яким відчиняються відвічні брами, Христа, що переможно входить в самі Небеса.

В листі до Ефесян ап. Павло застосовує цей образ Царя-Переможця з паралельного, 67го Псалма до Ісуса. Павло пише: «Тому́ й сказано: „Піднявшися на висоту́, Ти полоне́них набрав і лю́дям дав да́ри!“ А те, що „піднявся був“, що́ то, як не те, що перше й зійшов був до найнижчих місць землі? Хто зійшов був, Той саме й піднявся ви́соко над усі небеса́, щоб напо́внити все» (Еф.4:8-10).

Христос, Син Божий, залишив небеса і зійшов до найнижчих місць землі, в саме серце темряви. Зійшов, щоб роззброїти сили аду. Зійшов, щоб розчавити голову дияволу, древньому змію. Зійшов, щоб Своєю перемогою на хресті, Своєю смертю і воскресінням визволити Свій народ. Відвічна історія про Бога, який оголосив війну дияволу і всьому людському злу в Христі знаходить своє завершення. Це славна перемога! Тому перед Христом відчиняються не брами Єрусалиму, а відвічні двері, які завжди були зачинені для людини, самі Небеса.

Відвічна історія про Бога, який править над Своїм творінням через людину, Свій образ, знаходить своє завершення в Христі. Чоловік, Ісус Христос, посаджений по правиці Божій, Йому дана вся влада на небі і на землі. Перед Ним схилиться кожне коліно небесних і земних. Якщо хтось боїться політичних заяв у церкві, то ось це – найполітичніша з усіх: Ісуса Христа Бог Отець поставив вище від усякого уря́ду, і вла́ди, і сили, і панува́ння, і всякого йме́ння, що на́зване не тільки в цім віці, але й у майбу́тньому (Еф.1:21). Господня земля і все, що на ній, вселенна й мешканці її.

Відвічна історія про Бога, який захотів бути з Своїм народом також в Христі знаходить своє звершення. Вічне слово, Сам Бог став людиною, щоб бути з нами. „Оце́ оселя Бога з людьми́, і Він житиме з ними! Вони бу́дуть наро́дом Його, і Сам Бог буде з ними“ (Об.21:3). Амінь!

Цей Псалом – це заклик до нас зійти на гору Господню, щоб приєднатися до поклоніння Царю Слави, Христу. Очистити свої руки і серця, шукати Його усім серцем, щоб ходити в Його благословенні і Його праведності. Цей Псалом – це заклик до покірності Пану і Господарю усього всесвіту. Також, це заклик до надії, що Так само, як слава Божа наповнила храм, одного дня вона наповнить всю землю. І ще це заклик до радості. Радості від Божої присутності тут, посеред нас в Ісусі Христі. Амінь!

(п. Йонатан)